Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.

струни нові тій бандурі,-

І пісня по краю з кінця у кінець

Знялась серед посвисту бурі,

Збудила другі голоси, і гуртом

Зложився величний псалом.

 

Як сонце у надрах і моря, й землі

Пробуджує твори живущі,

Так ріднеє слово у рідній землі

Викликує сили немрущі;

Скриляє воно і єднає братів -

І падають скови рабів.

 

Хвала й вам, братове, що світич ясний

У серці сховали в негоду:

Горить він за неньку, за люд мовчазний,

За спільну освіту й свободу...

Вперед же, юна́ки! Угору наш стяг,

Де правда - там сяйво звитяг!

 

«Ранок похощами віє…»

 

 

Ранок похощами віє;

Ясно й широко вгорі,

І рожевим світлом мріє

Риза пишної зорі,-

Вся у перлах, самоцвітах,

В легкім плетиві з хмарин…

І от-от загра по вітах

Промінь золотом рясним…

Ген над срібною рікою

Коливається туман,

І яскравою росою

Оксамитний грає лан;

Але тихо ще в долині -

Не підійме сонних вій...

І прозористі сутіні

Повні там баєчних мрій:

Мов веселкової казки

Не скінчили дивні сни…

Всюди барви, всюди ласки

Чарівничої весни;

Всюди чується обуда

Від німого забуття...

Ждеш і сам якогось чуда,

Визволенного життя...

Гей, зникай усе негоже,

Прокидайся, кревний люд!

Ощасти ж, ласкавий боже,

Наш новий, суспільний труд!

 

1903

 

«Ой знущались з мого слова…»

 

 

Ой знущались з мого слова,

В рідне кидали каміння,

А воно, живуче, знова

Одягалося в проміння,

Окрилялось в дивні згуки

І будило, знай, орлицю -

Нашу матір - зняти руки

До синів своїх оспалих,

Що калічаться з несили,

Щоб своїх хоч діток малих

Рабським духом не труїли...

І огнисте слово лине,

Пробива задублі груди

І добро для всіх єдине -

Волю й правду - сіє всюди…

 

1903

 

«Болить моє серце... холоне в грудях…»

 

 

Болить моє серце... холоне в грудях,

А ніч кругом чорна, понура...

Крізь стуму на мене вдивляється жах

Сліпими очима з-за мура.

 

У комині вітер аж квилить, гуде,

На вікна сльозами дощ пада...

А там у кімнаті обличчя бліде

Лежить на подушці безвладо…

 

І часом доноситься стогін відтіль,

Слабий, наче шепіт криниці,

А в серці здіймає несказаний біль,

Туманить гіркою зірниці…

 

В тім стогоні все моє кволе буття,

І втіхи, і смутки, й надії,

І прикре, побите в борінні життя,

І лихом розвіяні мрії…

 

В тім стогоні серця холонуча кров,

Отруєна в бої сучаснім;

Остання порада, остання любов,

Що в’яже з цим світом напасним…

 

Той стогін проймає, катує мене,

Рве серце нікчемне кліщами...

А в комині вітер щось квилить сумне,

Та дощ кропить вікна сльозами...

 

«Як урочисто тут, замовк величний бір…»

 

 

Як урочисто тут, замовк величний бір,

Неначе храм по молитовнім співі;

В вечірню млу понявсь його сумний убір,

У померки таємно-полохливі…

 

Верхів’я хвой горять, немов ті ставники

Перед ясним, незміреним склепінням:

Там скрізь життя, і світ, і радощів знаки,

А тут внизу все темриться змертвінням…

 

І тихо, тихо скрізь... Задумані стоять,

Мов велетні часів баєчних, хвої,

У лави рівні скрізь вшикована їх рать,

Готова стать до боротьби лихої,-

 

Там лементу не чуть, катів людських нема,

А лагода ласкаво віє всюди...

Смолистих пахощів кадило проніма

Знеможені, натрудженії груди…

 

Проте хапливо йде сліпої ночі час,

Вже йно шпилі кривавить меркло пломінь,

Аж ось на вищому спала́хнув і погас

Відрадісний та жизнедайний промінь,-

 

І впала смерть - не смерть, безчулий сон - не сон,

А забуття злетіло до істоти;

Але у тиші тій не згуки похорон,

Не стогони безрадної скорботи,

 

А чується ясніш велика таїна,

Вбачається життя другого мрія,-

Якийсь чудовий спів у безвісті луна

І порива до неземного рвія:

 

Бажається збагнуть, обнять неосяжне́,

Проглянути в конечне щастя мира...

І щось могутнєє охоплює мене,

І на душі у Правду стигне віра!

 

«Мов бачу тихую оселю…»

 

 

Мов бачу тихую оселю

В якомусь світлі чарівнім:

Кахляну грубу, білу стелю,

Дубовий сволок, а на нім

Медяники і легуміни

Та зілля всякого пучки,

У візерунки вбрані стіни,

В віконцях мутяні шибки,

Великий килим серед хати

У кармазинових квітках,

На образах блискучі шати,

З рядками перлів по кутках,

Тремку, химеристу веселку

Округ лампади на святках...

Бабуню, згорблену в кріселку,-

Конечне, з кужелем в руках;

Любовно-лагідні години,

До всіх прихильні почуття...

Як втішен згад тії картини,

І як нема їй вороття!

 

1903

 

«Чертог сіяв... Вона на сцені грала…»

 

 

Чертог сіяв... Вона на сцені грала

Й веселістю легурною няла́

Людські серця,- аж гоготіла зала...

А там десь геть її дочка мала

В гарячці злій, без пам’яті металась

На проханих, нежалісних руках...

А ненька тут на сцені побивалась,

Ховаючи зусильно в серці жах:

Запроданка! Що ж діять у неволі?

А кат правець на сльози не вважа...

І треба крить од миру серця болі,

З сміхом ярким в йому носить ножа,-

Бо сміх отой їй дасть хоч копійчину,

Хоч крихотку злиденного добра,

Яке злегчить її слабу дитину...

І страдниця актьорка-мати гра:

Любов