Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.

я знаю,-

Й мене словом теплим та щирим!

 

«Коли ми уперве кохались…»

 

 

Коли ми уперве кохались

Уранці життя навесні -

До нас ясні зорі зближались

І чулись небесні пісні,

Злітали з душі поривання,

Як мрія свята, дорога:

І гинули в щасті жадання,

І гасла у раї жага…

 

Злетіло і друге кохання

Над південь, у спеки розгар:

Квітки здурманили жадання,

А ночі навіяли чар...

Спалахнуло серце жагою.

Злились у цілунку вуста,-

І в п’янім, солодкім напою

Захмарилась цнота свята!

 

Ну, потім кохання змінилось

Задушливим чадом загар:

Вже кволому серцю й не снилось

Ні раю, ні сонячних чар...

Високі, святі поривання

Горіли у п’янім огні,

І тліли небесні надання,

І марно псувалися дні…

 

А ось непомітно підкрався

І захід вечірніх хвилин:

Про любощі й втіхи зостався

Безсилий-но спогад один...

Тріпочеться серце від жалю,

Що годі вернути назад -

І згублену ясність кришталю,

І рій святобливих понад…

 

Кінець би!.. Так повні докору

За днями дні тягнуться знов,

Смутні, як одгомони бору,

Журливі, як шепіт дібров!..

 

АРТИСТУ М. К. САДОВСЬКОМУ 21

 

(Експромт у день бенефісу)

 

 

Артисте, друже, чудодіє,

Віншую з святом я тебе.

Най твій талант всім серцем гріє

І підживля усе слабе...

Най усміхнеться неньці доля,

Тобі ж сповнить сакви сріблом,

Нехай твоя міцніша воля

Зігріти рідний край теплом!

 

«Занадто вже. Чим дихати нема!..»

 

 

Занадто вже. Чим дихати нема!

Затягнено арканом наші шиї...

Панує скрізь і злоба, і пітьма...

Терпець урвавсь, але живі надії.

 

О люде мій! Не жди ані чудес,

Ні милості від того, хто панує:

Не долине́ твій стогін до небес,

І молитви твої гарячі - всує…

 

Надійся лиш на себе і свій дух

Скріпляй, зміцняй в братерськім поєднанні,

Аби вогонь у грудях не потух,

А ще збуяв на лютім катуванні!

 

Ет, глупа ніч не буде вікувать,-

Потрухнуть геть в ярмі ворожім снози;

Життя несе непереможну стать,

Воно і нам осушить ревні сльози.

 

О, вірю я, що з’явиться вона,

Загублена, сподіваная воля -

У промені, як пишная весна,

В вінку ряснім з квіток свого вже поля!

 

І з світочем яскравим у руках,

З ухмилкою несказаної вроди,

З відрадістю у лагідних очах

І з прапором любові, правди, згоди!

 

СОН

 

 

Я бачив сон... Ні, марилось уяв -

Він і тепер стоїть перед очима.

Безмежний степ, укритий снігом, спав

Чи мертвий був, як пустель несходима.

Ні кущика, ні горбика кругом,

Ні плямоньки на дикому роздолі,

Тільки туман звисав густим рядном

І сонце крив у сірому приполі...

Ні руху скрізь, ні згуку... І вітрець

Був скований в повітрі отяжілім...

Усе живе замерзло нанівець

У савані одноманітно-білім...

Від півночі йно кралась хмура мла,

Здіймаючи таємні, чорні крила...

І в темінь ту страхо́винну несла

Мене якась необорима сила...

Холола кров, і мозок ціпенів,

У душу жах сліпе наводив око,-

А я летів од теплих, ясних днів

В обіймища холодні злої ночі!

Зближалася межа мого життя,

Зривалися останні його хвилі...

Звідтіль уже немає вороття -

Я серцем чув, що опинюсь в могилі...

І я вітав востаннє небокрай,

Де світло вже лиш окравкою мрілось.

Прощай, прощай, роди́но, ясний рай,

Яким жило, яким це серце билось!

Ізійде знов там сонечко ясне́,

Тепло і світ розіллє по країні,

Надію дасть, що лихо промине,

Що доленька покращає людині -

Й одурить знов окривджений народ...

Ох, не радіть тобі ясній блакиті,

Бо пан тобі - ніч, морок, сніг і льод,

А боротьба безкрая в хижім світі,

Без просвітку, без певної мети...

Чи світла ж ти добудеш до боріння,

Чи досягнеш хоч краплі щастя ти

За труд тяжкий, за вікове терпіння?

Не знатиму, не чутиму вже я

Ні мук твоїх, ні стогону, ні плачу…

Прощай, прощай, родинонько моя,-

Довіку вже тебе я не побачу!!

 

1903. 24 серпня. Дарниця

 

НА СПОМИН КОТЛЯРЕВСЬКОГО 22

 

 

Сто років, сто літ потонули у млі,

Як голос твій знявся на рідній землі.

 

В ту добу все нишкло, могильні хрести

Жалобою неньку вкривали;

Як з дуба рве буря пожовклі листи,

Так дух наш народний вривали:

І брязкав у путах зганеблений труд,

І гинув у рабстві наш люд!

 

Розпуджено гвалтом недолі орлів,

Що люд од напасників крили;

Сплюндровано славне гніздо вояків,

Розкопано навіть могили -

І скрізь, де українське серце жило,

Повіяло смерті крило.

 

Але на сконанні козак-січовик

Поклав на могилі бандуру,

Порадницю тиху, з якою він звик

Ділить свою думу понуру...

А вітер степовий побіг по струні,

Й озвалися згуки сумні.

 

Поніс буйний вітер до мазанок-хат,

До латаних стріх з очерету,

А звідтіль долинув до панських палат

Та й влучив у серце поета:

Озвалось співоче на пісню свою,

Як пташка до пташки в гаю!..

 

Хвала тобі й слава во віки віків,

Ратаю родинного слова!

І борвій гвалтовний його не згасив,

Ширіє укохана мова,

Бо з серця до серця голосить, луна

Свята, невмируща струна!

 

Повстав ратай слова, наш славний співець,

Дав