Ден Браун - Код да Вінчі

вівтарем, сестра Сандрін потихеньку розглядала ченця в каптурі внизу. Її найгірші припущення підтвердились. Він був не тим, за кого себе видавав. Таємничий чернець із «Opus Dei» прийшов до Сен-Сюльпіс не для того, щоб оглянути її.

Він прийшов сюди з іншою метою.

Але сестра Сандрін була не просто наглядачкою в церкві. Вона була вартовою. І цей прихід незнайомця до обеліска став для неї сигналом тривоги.

Розділ 20

До «Мони Лізи» було ще ярдів двадцять, коли Софі увімкнула чорне світло, і синювате сяйво від ліхтарика віялом лягло на підлозі. Вона водила променем туди-сюди, як міношукачем, сподіваючись побачити напис люмінесцентним чорнилом.

Усе було пов’язано — Пріорат Сіону і Леонардо да Вінчі, геральдична лілія… і «Мона Ліза». Тепер лишалося з’ясувати, наскільки глибокими були ці зв’язки.

Ленґдон знав, що статус цієї картини як найвідомішої у світі мистецтва не був пов’язаний із її загадковою усмішкою. «Мона Ліза» стала знаменитою, тому що Леонардо вважав її своїм найбільшим досягненням. Він возив цю картину з собою всюди у своїх подорожах, а коли його питали, чому він це робить, відповідав, що йому важко розлучатися з найпіднесенішим виявом жіночої краси, який йому вдалося створити.

І навіть якщо це так, мистецтвознавці підозрювали, що благоговіння да Вінчі щодо «Мони Лізи» не мало ніякого стосунку до художньої якості картини, тут справа була глибшою: можливо, приховане під шаром фарби послання.

Про «Мону Лізу» не раз писали як про жарт художника. У багатьох історичних книжках ішлося про подвійні смисли і про грайливі натяки, і все одно люди у своїй більшості вважали її усмішку величезною таємницею.

«Ніякої таємниці, — думав Ленґдон, міняючи позицію і розглядаючи туманні обриси картини, які проступали з темряви. — Ніякої таємниці».

Він згадав, як говорив про таємницю «Мони Лізи» з досить незвичною аудиторією: десятком в’язнів. Його семінар був частиною університетської програми освіти для позбавлених волі.

— Як ви бачите, — говорив Ленґдон, підходячи до спроектованої на бібліотечну стіну «Мони Лізи», — тло в неї за спиною нерівне, — він вказав на добре помітну невідповідність, — да Вінчі намалював лінію обрію ліворуч нижче, ніж праворуч.

— Напартачив? — спитав один із ув’язнених.

— Ні, — усміхнувся Ленґдон, — да Вінчі нечасто це робив. Насправді це його маленька хитрість. Знизивши ліворуч лінію обрію, він тим самим змусив Мону Лізу здаватися набагато більшою з лівого боку, ніж з правого. Невеличкий жарт да Вінчі. З давніх-давен лівий бік пов’язують із жіночим началом, а правий — з чоловічим. Да Вінчі був великим шанувальником жіночого, отже, він зробив так, щоб Мона Ліза зліва виглядала величнішою, ніж справа.

— Послухайте, містере Ленґдон, — спитав чоловік, який здавався горою м’язів, — я чув таке, що Мона Ліза — це сам да Вінчі в жіночому одязі?

— Цілком можливо, — відповів Ленґдон, коли сміх ущух, — да Вінчі був великим жартівником. Але ще більше його цікавила рівновага між чоловічим і жіночим. Він вірив, що людська душа не досягне досконалості, поки не поєднає в собі і чоловіче, і жіноче начало, і його Мона Ліза — не чоловік і не жінка, а сплав обох. — Він зробив паузу. — Чи хтось із вас чув про єгипетського бога на ім’я Амон?

Запанувала тиша.

Ленґдон схопив маркер і підійшов до дошки з чистим аркушем.

— Є такі єгипетські боги плодючості. Бога-чоловіка звуть Амон, — написав він, — а богиню-жінку — Ізіда, чиє ім’я зі старовинної піктограми можна прочитати як Л’Іза.

Він відступив убік, щоб слухачі побачили.

АМОН Л’ІЗА

— Нічого вам не нагадує?

— Мона Ліза, — відповів схвильовано хтось.

Ленґдон кивнув:

— Джентльмени, не лише обличчя Мони Лізи виглядає водночас чоловічим і жіночим, але саме її ім’я є дивовижним поєднанням чоловічого і жіночого. І це, друзі мої, головна причина того, що всі знають усмішку Мони Лізи.

— Дідусь був тут, — сказала Софі, несподівано опустившись навколішки на відстані якихось десяти футів від «Мони Лізи». Вона навела промінь ліхтарика на точку на паркетній підлозі.

Спочатку Ленґдон нічого не побачив. А потім опустився поряд з нею на коліна і помітив крапельку засохлої рідини, яка також світилась. Це чорнило? Аж тут він згадав, для чого ще використовують чорне світло. Щоб виявляти кров. У нього задзвеніло у вухах. Софі мала рацію. Жак Соньєр справді підходив до «Мони Лізи» до того, як умер.

— Значить, у нього були на це поважні причини, — прошепотіла Софі, підводячись. — Я певна, він лишив тут меседж для мене.

Зробивши один великий крок, вона освітила підлогу перед картиною. Стала водити чорним світлом просто по паркету.

— Тут нічого нема!

Та Ленґдон побачив слабкий фіолетовий відблиск на захисному склі перед «Моною Лізою». Він схопив Софі за зап’ястя і повільно спрямував світло на полотно.

Вони обоє похололи.

На склі висвітлилося шість пурпурових слів, прямо на обличчі Мони Лізи.

Розділ 21

А за кілька миль на паризькій набережній ошелешений водій трейлера дивився, як капітан Судової поліції, видавши гортанний рев, жбурнув шматок мила у води Сени.

Фаш нахмурився і витяг свій телефон.

Нічна операторка посольства США читала журнал, коли задзвонив телефон.

— Посольство США, — відповіла вона.

— Добрий вечір, — абонент говорив англійською з французьким акцентом, — мені потрібна допомога, — його тон був різкий і офіційний, — мені сказали, що у вашій автоматизованій системі є повідомлення для мене. Моє ім’я Ленґдон. На жаль, я забув свій тризначний код доступу. Якби ви допомогли мені, я був би дуже вдячний.

Операторка розгублено промовила:

— Я дуже перепрошую, сер. Певне, ваше повідомлення дуже давнє. Цієї системи не існує вже два роки.

— У вас немає автоматизованої телефонної системи?

— Ні, сер. Усі меседжі записуються від руки в нашому відділі послуг. Чи не могли б ви повторити ваше ім’я?

Але відповідь не надійшла. Чоловік поклав слухавку.

Безу Фаш ходив від однієї лавки на березі Сени до другої. Він таки бачив, що Ленґдон набирав тризначний код і прослуховував повідомлення. «Але якщо він телефонував не до посольства, то куди саме?»

І тут він зрозумів, що відповідь на це запитання знаходиться просто в його руці. Адже Ленґдон дзвонив з його телефону.

Він проглянув список недавно набраних номерів, набрав останній і трохи зачекав.

Нарешті відповів жіночий голос:

— Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu, — сказав автовідповідач, — Je suis absente pour le moment, mais…[27]

За хвилину лейтенант Колле, який сидів за столом Соньєра, притиснувши телефон до вуха, здивовано слухав капітана.

— Шматок мила? Але як Ленґдон міг дізнатися про навігатор стеження?

— Підказала Софі Неве.

— Але, капітане… якщо вона сказала Ленґдону, то де він зараз?

— Чи були у вас якісь сигнали тривоги?

— Ні.

— І ніхто не виходив з брами Великої галереї?

— Ні. Тут у нас офіцер охорони