Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Вона сіла в машину. Двері клацнули. Гліб ще не рушив, повернувся до Бориса, який стояв, бурмочучи щось собі.

— Ще раз до неї підійдеш — пошкодуєш, — тихо, але твердо сказав Гліб. — Вона моя. Запам’ятай.

Борис нервово ковтнув і відвернувся.

Гліб повернувся до машини, сів і завів двигун. Катя мовчала, дивлячись у вікно.

— Ти все одно спитаєш, — сказала вона тихо. — Але краще потім.

— Добре, — відповів Гліб, стримуючи цікавість. — Потім.

Вони поїхали. За Києвом дорога вкрилася інеєм, а фари пробивали густий туман. Катя дивилася на засніжені поля, думаючи про батьків, Вікторію та Ігоря, і їхню затишну квартиру, що пахла дитинством. Гліб увімкнув тиху музику, його рука на кермі час від часу торкалася її пальців, ніби кажучи: «Я тут».

Запоріжжя зустріло їх широкими вулицями й вогнями. Проспект Соборний, гамірний і живий, тягнувся через місто, як його хребет. Навіть у грудневий вечір вітрини сяяли новорічними прикрасами, а пішоходи поспішали під парасольками, ховаючись від мокрого снігу. Вдалині виднілися силуети заводів, що диміли в холодне небо.

Квартира батьків у старій п’ятиповерхівці була затишною, як рідний дім. Вікторія, Катина мама, з теплими очима, міцно обійняла її на порозі. Ігор, високий і мовчазний, усміхнувся й потиснув Глібові руку.

— Заходьте, — сказала Вікторія, приймаючи їхні пальта. — Вечеря готова.

За столом пахло борщем і запеченою картоплею. Катя відчувала внутрішнє хвилювання через правду, яку привезла, хоча Гліб тут був ні до чого. Після вечері, поки він із Ігорем мив посуд, вона сіла з мамою на диван і почала розповідати про листи з дідусевого альбому. Вікторія слухала, міцно стиснувши її руку, а в очах блищали сльози. Ігор повернувся з кухні й мовчки сів поруч, його обличчя було серйозним.

— Тату, ти знав? — запитала Катя, її голос тремтів.

 Ігор зітхнув, глянув на Вікторію й тихо відповів:

— Так, знали. Коли Олена загинула, брат твоєї мами, Олександр, забрав Машку до себе. Ми хотіли взяти її, але його дружина, Олександра, дуже прив’язалася до дитини. У них не було своїх дітей, і Машка стала для них усім. Твій дідусь і Олександр хвилювалися за неї, адже вона була слабкою після кількох викиднів. А коли народилася ти, Катю, ми вирішили не змінювати її життя.

Вікторія кивнула, її очі зволожніли від сліз.

— Олександр — мій рідний брат, — тихо додала вона. — Ми бачили, як Машка росте, але не могли її забрати. Це було б несправедливо. Катя слухала, відчуваючи, як правда осідає в серці.

— А мама Олени? — запитала вона. — Вона ж писала дідусеві.

          Ігор скривився. — Вона приходила до нього на дачу, вимагала грошей і погрожувала все розказати. Дідусь відмахнувся від неї, але дав трохи, щоб вона замовкла. Ми не хотіли, щоб це спливло — заради Машки й заради тебе.

Гліб, який стояв біля дверей, тихо вийшов на балкон, залишивши їх наодинці. Катя оцінила його чуйність — він завжди відчував, коли краще відійти. Після розмови Вікторія міцно обійняла доньку.

— Катю, ми тебе любимо, — тихо сказала вона. — І Машку теж. Але ти — наша дівчинка. Усе буде добре.

 Ігор кивнув і поклав руку їй на плече. — Ти сильна, — додав він. — Ми дуже тобою пишаємося.

Тієї ночі Катя й Гліб лежали в її кімнаті. Ліжко було вузьким, але вони тулилися одне до одного, і його тепло заспокоювало.

— Я тебе люблю, — тихо сказав Гліб, його голос звучав м’яко в темряві.

 Катя повернулася до нього, її очі засвітилися.

— І я тебе, — відповіла вона, уперше сказавши це вголос. — Дякую, що ти зі мною.

          Він усміхнувся, поцілував її в чоло, і вони заснули в обіймах, наче весь світ за вікном міг почекати.

Наступного ранку, поки Вікторія готувала сніданок, Ігор відвів Гліба на балкон.

— Глібе, — сказав він, дивлячись на проспект. — Катя — моя донька. Не ображай її. У неї є тато, який завжди за неї постоїть.

 Гліб щиро усміхнувся.

— Ігорю, не хвилюйтеся. Катя — неймовірна. Вона нас усіх захистить, повірте.

          Ігор засміявся і плеснув його по плечу. Вони повернулися до кухні, де Вікторія з Катею накривали на стіл. Катя глянула на Гліба, і її серце зігрілося — від його усмішки, від любові батьків, від правди про Машку, що стала частиною її життя.

Вони росли разом. Катя вчилася бути сміливішою, Гліб — щирішим. Їхня любов, тиха, як перший сніг, тримала їх разом, попри все.

Вони поверталися до Києва. Груднева дорога стелилася перед ними, наче чистий аркуш. Скоро Новий рік 2022, що ніс нові надії, ще неоформлені, але вже живі. У багажнику тихо постукувала банка з домашнім варенням — мамина турбота «на дорогу». У Катиному серці розливалося тепло, наче від чаю після довгого прощання, — м’яке й справжнє.

Мама обіймала її довго, мовчки, лагідно провівши рукою по спині, як у дитинстві. Потім тато обійняв — коротко, міцно, але так само тепло. Катя відчула, що це більше, ніж прощання, — це була тиха молитва, мовчазне благословення. Їхня любов, вистояна роками, не потребувала слів. Саме ця проста, щоденна присутність батьків дала їй силу. Вперше за довгий час Катя не боролася зі своєю внутрішньою боротьбою. Вона прийняла себе. І відпустила.