Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Катя зателефонувала просто біля пекарні, тримаючи теплий пакунок із пиріжками.

— Тамаро, доброго дня, — сказала вона, намагаючись звучати спокійно. — Можна до вас зайти?

— Катю, звісно! — радісно відгукнулася Тамара, і в її голосі відчувалася щира теплота. — Приходь, я вдома.

Катя дійшла до будинку пішки, грудневий холод пощипував щоки. У квартирі Тамари пахло кавою, а котик Жорік одразу потерся об її ноги. Тамара в легкій блузі тепло обійняла Катю на порозі.

— Які пиріжки! — радісно вигукнула вона, забираючи пакунок. — Заходь, зараз заварю чай.

На кухні бульдожка Клавка сопіла під столом. Катя тримала горнятко, відчуваючи, як важко підібрати слова. Тамара поглянула на неї лагідно.

— Щось тебе тривожить, Катю. Бачу.

Катя зітхнула, відставила чашку й почала розповідати. У дідусевому альбомі з темно-зеленою обкладинкою вона знайшла листи. Вони розповідали про Олену, яку покинув її батько, про її трагедію — пияцтво й загибель. А ще про Машку, її доньку, виховану родиною маминого брата. Машка, її близька подруга, виявилася рідною сестрою. Ця правда досі здавалася нереальною.

Тамара мовчала, лише раз легенько торкнулася Катиної руки. Коли Катя закінчила, вона зітхнула.

— Це важко, — тихо сказала Тамара. — Така правда змінює все. Але тримати її в собі не можна.

— Я не знаю, що робити… Машка ж нічого не знає. А якщо скажу? — Катя зітхнула.

Тамара помовчала, задумливо дивлячись у вікно.

— Спершу поговори з батьками, — сказала вона. — Може, тато знає не все, і мама теж. Вони твоя сім’я. З ними ти зрозумієш, як сказати Машці. Не поспішай. Це не тільки твоя відповідальність.

Катя кивнула, відчуваючи, як тривога потроху відступає.

— А Глібу? — тихо запитала вона.

— Якщо відчуєш, що готова, — відповіла Тамара, усміхаючись. — Мій син не завжди вміє слухати уважно, але вчиться. І він тебе любить. Я бачу це в його очах, коли говорить про тебе.

Катя всміхнулася, згадуючи Глібове «люблю тебе», сказане просто, як подих. Вони допили чай, і Тамара обійняла її на порозі.

Грудень у Києві був сирим і холодним, але Катя відчувала тепло від Глібових обіймів. Правда про Машку, її рідну сестру, знайдена в дідусевому альбомі, не відпускала. Катя розуміла: спершу треба поговорити з Глібом, а потім із батьками.

Того вечора вони сиділи на кухні за чаєм. Катя гріла долоні об чашку, набираючись сміливості, і нарешті промовила:

— Глібе, я дещо дізналася. Машка… моя рідна сестра.

 Він поглянув на неї з серйозною теплотою в очах.

— Розкажи, — тихо сказав.

Катя розповіла все: про листи з дідусевого альбому, батька, який покинув вагітну Олену, її смерть і Машку, виховану маминим братом. Гліб слухав мовчки, лише раз стиснув її руку, коли її голос затремтів, і в його очах промайнула ніжність.

— Що ти відчуваєш? — запитав Гліб, коли вона закінчила.

— Не знаю точно, — зізналася Катя. — Сум, ніжність до Машки, страх усе зіпсувати. Хочу їй сказати, але спершу треба поговорити з батьками.

          Гліб кивнув, міцно стиснув її долоню.

— Тобі треба їхати до Запоріжжя. Я поїду з тобою, якщо хочеш.

Катя глянула на нього. Його слова зігріли її, мов гарячий чай у мороз.

— Хочу, — тихо відповіла вона.

Поїздку до Запоріжжя вони планували давно, але Катя кілька місяців відкладала, не певна, чи їхати самій, чи з Глібом. Та цього разу він сам запропонував:

— Поїхали разом, — сказав він, усміхаючись. — Ти хочеш, і я хочу. Познайомлюся з твоїми.

Гліб заїхав за Катею до офісу раніше. Сидів у машині з кавою, слухав музику й задумливо дивився, як мрячить. Люди поспішали під парасольками, а перший сніг, мокрий і липкий, вкривав тротуари ожеледицею.

Катя вийшла з будівлі в пальті, з сумкою через плече. Її впевнена, швидка хода змусила Гліба усміхнутися — це було так властиво їй. Але за нею вийшов чоловік у темному пальті й, наздогнавши, схопив її за лікоть.

Гліб насупився, міцніше стиснув кермо. Катя зупинилася, відповідаючи щось, відводячи погляд. Чоловік говорив настирливо, нахилившись ближче. Гліб не чув слів, але бачив, що Катя роздратована, хоч і тримає себе в руках.

— Ну і що, твого Гліба не видно? — глузливо кинув чоловік. — У таку ожеледь не доїде. Гліб уже вийшов із машини й швидко наближався. Чоловік обернувся й замовк. Катя, відчувши полегшення, вирвалася й ступила до Гліба. Він мовчки взяв її за руку, міцно стиснувши долоню.

— Не той момент, — прошепотіла вона. —Поїхали.

Вони мовчки йшли до машини, тримаючись за руки. Гліб кинув суворий погляд на чоловіка, а Катя натиснула на брелок, відчиняючи двері.

— Хто це був? — нарешті з запитав Гліб.

— Борис. Із роботи, — коротко відповіла Катя, сідаючи в машину.

 Двері клацнули. Гліб затримався, глянувши на Бориса, який стояв, бурмочучи щось собі під ніс.