Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

Вкусила його, граючись. Такий великий хлопчик. Треба його трохи повчити. Вона почула шум з боку дверей і, не міняючи пози, подивилася в тому напрямку. В коридорі вагона промайнула Анжелева спина. Рошель пестила Аннине волосся.

IV

...Я не буду більше розміщувати таких речей, хіба час від часу,

бо це починає дратувати.

Борис Віан, «Невидані думки»

Професор Жуйрук їхав по дорозі. Їхав в особистому авто, адже відправився він в Екзопотамію власним ходом. Засіб для цього ходу межував з неможливим, кидаючи виклик усім спробам опису. Але хтось підняв рукавичку, і ось що з того вийшло:

Тут було: праворуч попереду — колесо, попереду ліворуч — колесо, ліворуч позаду — колесо, позаду праворуч — колесо, а посередині, у площині, розташованій під кутом 45 градусів до основної площини, заданої центрами трьох коліс (і в якому часом опинялося також і четверте колесо), було п’яте колесо, яке Жуйрук нарік кермом. Під впливом останнього інші чотири часом рухалися злагоджено, що цілком природно.

Всередині між жерстяними й чавунними перетинками можна було б перелічити купу інших різноманітних коліс, але для цього б довелося по лікті вимазатися в мастило.

Наведімо ще такі складники: залізо, тканина, фари, мастило, казенне мастило, радіатор, задній (так би мовити) міст, говіркі поршні, дишла, колінчастий вал, усіляка всячина й інтерн, що сидів біля Жуйрука, читаючи хорошу книжку — «Життя Жюля Ґуффе»[25] Жака Лустало[26] й Ніколя[27]. Дивний винахідливий пристрій, створений на основі коренерізки, щосекунди фіксував швидкість механізму загалом, а Жуйрук стежив за під’єднаною до нього стрілкою.

— Ото ми газуємо, — сказав інтерн, піднімаючи очі. Він відклав книжку й дістав з кишені іншу.

— Так, — підтвердив Жуйрук.

Його жовта сорочка вибухнула радістю в промінні сонця, що світило їм прямісінько в обличчя.

— До вечора будемо на місці, — сказав інтерн, швидко гортаючи свою нову книжку.

— Буде видно... — відповів Жуйрук. — Ми ще далеко. Підступи можуть ще примножитися.

— На що примножуватися? — запитав інтерн.

— Ні на що, — відказав Жуйрук.

— Тож їх не буде, — констатував інтерн, — бо якщо помножити щось на ніщо, завжди вийде ніщо.

— Як ви мені набридли, — відказав Жуйрук. — Де ви це вичитали?

— В оцій книжці, — сказав інтерн.

Це був «Курс арифметики» Браше й Дюмарке. Жуйрук вихопив підручник в інтерна з рук і викинув його за борт. «Арифметика» приземлилася в яму, розбризкавши навколо фонтани осяйних іскор.

— Ну от, — похнюпився інтерн. — Браше і Дюмарке точно помруть. Він став гірко плакати.

— З ними й гірше траплялося, — констатував Жуйрук.

— Вважайте, — заперечив інтерн. — Усі люблять Браше й Дюмарке. Те, що ви робите, це наведення причини. Таке карає закон.

— А колоти стрихнін стільцеві, що нічим перед вами не завинив? — суворо запитав професор. — Це хіба не карає закон?

— Це не був стрихнін, — ридав інтерн. — Це був метиленовий синій.

— Немає різниці, — відповів Жуйрук. — Досить мене дратувати. Вам же гірше буде. Я дуже злопам’ятний.

Він засміявся.

— Це правда, — сказав інтерн.

З його носа текло, і він витирав ніс рукавом.

— Ви гидкий стариган, — сказав він.

— Це навмисно, — відповів Жуйрук. — Щоб помститися. Після того, як померла Хлоя[28].

— О, не думайте більше про це! — порадив інтерн.

— Не можу.

— Чому в такому разі ви й далі носите жовті сорочки?

— Вас це не стосується, — відповів Жуйрук. — П’ятнадцять разів за день товкмачу вам те саме, а ви знову за своє.

— Ненавиджу ваші жовті сорочки, — сказав інтерн. — Дивитися на них цілісінькими днями — збожеволіти можна.

— Я-то на них не дивлюся, — сказав Жуйрук.

— Прекрасно знаю, — відповів інтерн. — А як же я?

— Це мені байдуже, — відказав Жуйрук. — Ви ж підписали контракт, чи не так?

— Це шантаж?

— Та ні. Правду кажучи, ви мені потрібні.

— Але я в медицині повний нуль!

— Це факт, — констатував професор. — Ви повний нуль в медицині. Я б навіть сказав, від вас сама шкода. Але мені потрібен міцний хлопець крутити пропелер на авіамоделях.

— Це нескладно, — сказав інтерн. — Ви могли взяти будь-кого. Мотор зазвичай заводиться з півоберта.

— Ви так вважаєте? Щодо моторів внутрішнього згорання згоден, але я матиму справу також і з каучуковими двигунами. Знаєте, що це таке — завести каучуковий двигун у три тисячі обертів?

Інтерн завовтузився на місці.

— Є різні способи, — сказав він. — Дрилем — взагалі без проблем.

— Дрилем не можна, — попередив професор. — Це зіпсує пропелер.

Інтерн насупився у своєму кутку. Він більше не плакав. Пробурчав щось.

— Що-що? — перепитав Жуйрук.

— Нічого.

— З нічого завжди виходить нічого, — підсумував Жуйрук.

Побачивши, що інтерн повернувся в бік дверцят і вдає, що спить,

Жуйрук засміявся й додав газу, весело наспівуючи.

Сонце повернулося, і його проміння навскіс падало на автівку. Спостерігачеві, розташованому в адекватних умовах, машина могла видатися осяйною точкою на чорному тлі, адже Жуйрук застосовував принципи ультрамікроскопії.

V

Корабель рухався вздовж дамби, набираючи швидкість, щоб вийти з бухти. Він був по вінця набитий обладнанням і людьми для Ек-зопотамії так, що майже торкався дна, коли опинявся між двома хвилями. На його облавку Анна, Рошель і Анжель займали три незручні каюти. Комерційний директор Робер Гунан дю Песло подорожі уник: він мав прибути в Екзопотамію, коли будівництво залізниці буде завершено. Тим часом він отримував зарплату, не міняючи свого місця перебування.

Капітан кидався по нижній палубі, шукаючи рупор, щоб віддавати команди. Той ніяк не давався йому до рук. Якщо корабель, не отримавши нових команд, далі йтиме тим самим курсом, він розіб’ється об Дзиґу — риф, славетний своєю люттю. Капітан нарешті помітив, що прилад сховався за мотком каната, який саме ловив мить, коли чайка підлетить, щоб кинутися на неї. Капітан схопив рупор і важко затупотів уздовж коридору, піднявся сходами, що вели на палубу, а потім на капітанський місток. Вчасно: саме си-ґналізували про Дзиґу.

Великі пінисті хвилі бігли одна за одною. Корабель потроху посувався, проте в протилежному від курсу напрямку, що не сприяло збільшенню швидкості.