Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

14

Єва

 

 

—Гаразд. Документи це пів біди. Ми не впевнені що вони взагалі були. Але Дмитра вбили. Є здогадки хто і за що міг це зробити? Ти взагалі що про нього знала? — запитала я, притискаючи до чола пальці, бо від цієї історії в мене починалася справжня мігрень.

 

Лада знизала плечима й зробила винуватий вираз обличчя, ніби її спіймали на крадіжці останнього шматка піци.

 

— Ну… він був забудовником… і ще мав якісь справи…

 

Я глибоко вдихнула, рахуючи до трьох.

 

— І ти збиралася за нього заміж, не знаючи, чим він займається?

 

— Єво, ну не перебільшуй. Я не встигла з ним познайомитися ближче.

 

— Не встигла? Ви що, підписували угоду про шлюб на швидкість, чи як це працює?

 

Лада образилась, але я не могла втриматись. Ми підозрювані у вбивстві Дмитра, а про нього ми знаємо рівно нічого.

 

— Добре, треба зібрати хоч якусь інформацію. Може, Артем знає щось корисне. Де його знайти?

 

Лада зітхнула, ніби я змушувала її назвати місце, де вона ховала трупи.

 

— Найімовірніше, він у клубі. «PULSE».

 

Я вирячилася на неї, як на людину, яка тільки що зізналася, що розмовляє з прибульцями.

 

— Ти серйозно? В «PULSE»?

 

Якщо коротко, цей клуб мав репутацію місця, де можна знайти або втратити все — від гаманця до здорового глузду. Його власник, Артем Кутовий, був відомий не лише своїм талантом водити людей за ніс, але й тим, що вміло балансував між законністю та відвертим криміналом.

 

Але вибору в нас не було. Тож… доведеться йти, інакше ми ніколи не виліземо з цього лайна. Я знала, Андрій розбереться, але просто не могла сидіти і чекати доки хтось вирішує мою долю за мене.

 

 

Клуб, в який ми збирались, був дуже специфічним місцем. Аби хто туди не потрапить. І там був дресс-код. Завжди. Тому довелось зайнятись шопінгом. Дякую, що ми живемо в столітті, коли це можна зробити не виходячи з дому. Я замовила доставку і вже через пару годин ми збирались зробити чергову дурість, хоча в той момент так не вважали.

 

  Я одягла вузьку чорну сукню до колін з відкритою спиною та високими розрізами з боків. На ногах — зручні туфлі на підборах, на яких я сподівалася не впасти, а у волосся вплела трохи хвиль, щоб здавалося, ніби я не спеціально наводила цю красу, а просто прокинулась і така ось ідеальна.

 

Лада… Ну, Лада виглядала так, що навіть дзеркало її захоплено оцінило. Її темне волосся спадало м’якими хвилями на плечі, ловлячи світло й переливаючись глибокими відтінками каштану. Легка укладка створювала відчуття невимушеності, ніби вона зовсім не докладала зусиль, хоча я підозрювала, що це не так.

 

Очі — виразні, яскраві, трохи лукаві, з тією іскрою, яка робила її погляд живим. Чітко окреслені вилиці, рівна лінія носа, ніжні губи з природним рожевим відтінком — ніби в неї був свій секрет краси, який не вимагав зайвої косметики.

 

Темно-синя обтисла сукня, яка підкреслювала кожну вигідну деталь її фігури, червона помада й погляд жінки, що знає, що від неї хочуть усі чоловіки в залі.

 

Ми викликали таксі та поїхали в цей гадючник.

 

____________

 

«PULSE» був саме таким, як про нього говорили. Темно, гучно, повітря насичене алкоголем, парфумами та відчуттям, що тут відбувається щось незаконне.

 

Ми підійшли до барної стійки, окинувши поглядом зал.

 

— Де ж ти, Артеме, — пробурмотіла я, оглядаючи натовп.

 

І в цей момент відчула, як хтось хапає мене за руку.

 

Я різко обернулася, готова випалити щось різке… І завмерла.

 

Переді мною стояв Андрій.

 

Очі — чорні, як гроза. Щелепа стиснута. Виглядав так, ніби тільки що дізнався, що його машина вибухнула, а я була винна в цьому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍