Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

Єва мріяла про спокійне життя після минулих подій, але доля вирішила інакше. Вона вдруге за рік опиняється поруч із трупом—і, звісно, під підозрою. Аби цього було мало, у її квартирі з’являється дівчина, яка не тільки нагадує про Андрія, а й затягує її в чергову авантюру. Єві страшно, заплутано й трохи не до жартів… Але Андрій поруч. Радіти чи панікувати? Вона хоче бути з коханим, але чи захоче він того ж, коли вся ця історія нарешті закінчиться? Це продовження історії життя Єви Залавської з роману "Фортуна на всю котушку" та її стосунків з Андрієм Громовим. Але в цій частині з'являться нові персонажі і ми зможемо спостерігати за розвитком і їхніх відносин. Історія захоплююча з цікавими поворотами і емоціями. Буду рада бачити кожного на сторінках цього роману, а також читати ваші відгуки

1

Єва

Я не плачу.

Тобто я плакала. Але зараз уже ні. Це були просто алергічні реакції на… все навколо. І ще сльози солідарності до героїні серіалу, яка дізналася, що її чоловік – брехун, зрадник і має незаконний бізнес. Вона хоч і вигадана, але я її чудово розуміла.

Бо три місяці без Андрія – це вам не жарти. Це не просто час. Це 90 днів, 2160 годин і… так, я рахувала.

Але сьогодні я вирішила покінчити з цим.

Я відсунула від себе коробку з піцою (мою найкращу подругу останніх тижнів) і витерла сльози. У дзеркалі на мене дивилася якась розпатлана жінка в домашньому светрі, схожому на костюм для виживання. Не найкраще видовище.

— Все, — прошепотіла я собі. — Досить.

Треба діяти. Змінювати життя. Бути новою, крутою Євою, яка не страждає через чоловіка, що… що… Ну, просто не страждає!

Я відкрила ноутбук і почала гуглити щось на кшталт «як перестати думати про колишнього».Алгоритми, мабуть, були в шоці, бо перші ж результати радили мені «помститися йому», «стати успішною» або «поїхати на Балі».

І тут мене осінило.

Потрібна відпустка! Вітер у волоссі, сонце, коктейлі, засмаглі чоловіки без футболок… Мені просто треба змінити обстановку!

Я кинулася до шафи й витягла валізу. Всередині знайшовся літній сарафан, який я купила два роки тому і жодного разу не вдягала. Ідеально.

Я швидко забронювала собі поїздку в перше-ліпше місце, де було тепло, а головне – де мене точно не знайде жоден знайомий. Ні Андрій, ні робота, ні навіть мій психотерапевт, який, напевно, зараз дивується, чому я не виходжу на зв’язок.

Відкинувшись на дивані, я відчула… полегшення? Вперше за три місяці я зробила щось для себе.

І тут подзвонив телефон.

Я поглянула на екран. Льошка.

Льошка був моїм новим другом. Він з’явився у моєму житті так само несподівано, як і зник – три тижні тому поїхав до сестри й лишив мене одну з моїми думками (жорстоко, я вважаю).

— Алло, — я відповіла, намагаючись звучати бадьоро.

— Ти ж там ще жива? Бо якщо ні, я тебе з того світу витягну, тільки щоб дати ляпаса.

— Я в нормі, — збрехала я.

— Ага. А це «в нормі» якого рівня? Плакала сьогодні?

— Ні.

— Їла щось, крім піци?

— Так.

— Шоколад теж вважається їжею?

Я закотила очі.

— Я бронюю собі відпочинок. Починаю нове життя!

Льошка замовк, а потім розсміявся.

— О, тепер мені реально страшно. Куди їдеш?

— Не знаю ще, — чесно відповіла я.

— Ну, давай. Якщо раптом передумаєш і вирішиш відправитися в монастир, то попередь.

Я закінчила розмову, але в мене лишилося дивне відчуття.

Здається, я нарешті зробила правильний крок.

Або ж просто втекла від проблем. Але кого це хвилює, якщо через кілька днів я буду пити коктейлі на пляжі?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍