Rexana Keys - Заборонені почуття , Rexana Keys

— Тато, можна поговорити?

— Що трапилося? — напружено подивився на мене тато.

— Я хочу поговорити про батька Ніки. Я дізнався, що йому потрібна операція.

— Так, це дійсно так.Він хворий, зараз він закордоном очікує операцію, а чому ти питаєш?

-Власне ...Ніка бачу, як їй непросто. Вона виглядає втомлено.І я  шкодую про те, що сказав їй. Я не знав...

—Дене у вас щось сталося? Що ти їй сказав? Мене я не подивлюсь що ти мій син. Вона потребує підтримки, особливо зараз.

— Я знаю.Я хочу вибачитися, але не знаю, як. Вона має багато на думці, і я не хочу ще більше її засмучувати.

— Можливо, просто відкрито поговори з нею. Дай їй зрозуміти, що тобі дійсно шкода і тобі  важливо, як вона почувається.

Я кивнув. Не впевнений що це спрацює , але ризикну.

— Я постараюся. 

— Вірю, що все буде добре, — сказав тато підбадьорливо поглянувши на мене. Ще трохи розмови і ось я вже в себе в кімнаті. Сон прийшов швидко і я тут же поринув у царство Морфея.

Зранку спустившись вниз, я побачив, що сніданок вже на столі. Анна сиділа з татом, а поруч Ніка.  Я сів поруч з Анною, і ми почали їсти. Ніка мовчала. Я теж не наважувався заговорити до неї  після вчорашнього інциденту.

Тато нарешті, порушив мовчанку:

— Ніка, а які у тебе плани на сьогодні?

— Я думаю прогулятися містом, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено.

— Чудово! — Він посміхнувся. — Ден, покажеш їй місто?

— Не проблема, я покажу,- це мене дуже втішило. Тато ніби відчував , що потрібно допомогти мені зробити цей крок до примирення,- Тут є кілька цікавих місць, які тобі варто побачити. А ще, може, зайдемо в кав'ярню біля річки — там смачна кава.Бачу по її виразу обличчя, що вона здивована . А в її очах бачу страх і ще щось...

— Я можу сама... — почала вона, але я знову її перервав:

— Та ні, не хвилюйся. Я знаю це місто краще за тебе. До того ж, одному гуляти не так цікаво.

Анна кинула на неї заспокійливий погляд.

— Тобі корисно буде трохи розвіятися, — тихо сказала вона. — Прогулянка вдвох — це непогано.

Ніка важко зітхнула, розуміючи, що сперечатися далі не має сенсу.

— Добре, — коротко відповіла вона.

Сніданок продовжувався в напруженій тиші. Я відчував, що її образа все ще жива, але не знав, як це виправити.

Коли сніданок закінчився, Ніка підвелася:

— Тоді через годину я буду готова.

Я кивнув, а вона пішла готуватися. Я чекав на неї, стоячи біля виходу, і коли вона підійшла, усміхнувся, хоч намагався виглядати байдужим.

— Готова? — запитав я.

Вона кивнула, і ми вийшли. Я думав, куди ж ми підемо, але вирішив, що триматиму це в секреті.

— Куди ми підемо? — запитала вона.

— Є кілька місць. Побачиш, — відповів я, не глянувши на неї.

Я сів за кермо, але не поспішав їхати, втрачаючи у часі в роздумах. Потім раптом вирішив, що настав час поговорити.

— Слухай, — почав я. — Я хочу попросити вибачення.

Я бачив, як її очі округлилися від несподіванки.

— За що?

— За те, що образив тебе вчора. Я був не правий.

Вона мовчала, і я відчував, як важливо донести свої слова до неї.

— Чому ти так говориш зараз?

Я опустив очі, розуміючи, що не мав відповідей.

— Не знаю. Просто... я не знав, що в тебе такі проблеми, і вчора зрозумів, що був надто жорстоким.

Я відчував, що змінився, і сподівався, що вона це помітить.

— Це було не тільки вчора. Ти і під час нашого так званого знайомства поводився наче я — якась неприємність.

Я тяжко зітхнув, усвідомлюючи свою помилку.

— Я знаю. Це був мій спосіб тримати дистанцію. Зараз я бачу, що був не правий. Не хочу, щоб ти думала, що мені байдуже.

Вона мовчала, і я розумів, що мої вибачення не змінять усе одразу.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Я приймаю твої вибачення. Але це не означає, що все забуто.

Я кивнув, усвідомлюючи, що на швидке примирення розраховувати не варто.

— Я розумію. Просто хотів, щоб ти знала: мені дійсно шкода.

Ми знову замовкли, поки я нарешті не завів машину.