Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Зараз йому буде амінь.

Я знищу Ру й чхала на ті бісові наслідки, але цього приниження просто так не подарую!

Схопивши наповнене відро, я прямую до виходу з вбиральні, проте на шляху враз з’являється Люциліан, і схоже вогневик не збирається мене так просто пропускати. Це ж треба, як сильно Хейг хвилюється за авторитет свого дружка! Став тут, наче стіна!

— Відійди, а інакше попадеш під гарячу руку! — шиплю охриплим голосом (він такий через постійні крики), намагаючись обійти чоловіка.

— Не роби того, про що потім пожалкуєш, — Люци сіпається в мій бік, але я враз замахуюся кулаком, приготувавшись бити прямо по обличчю.

— Тільки торкнутися мене, —  попереджаю, вклавши в погляд всю лють та суворість, яку маю. Здається, відчуваю, як іскряться очі. Вони печуть, а світ враз стає чіткішим. — Я забороняю себе торкатися! Особливо тобі, ясно!?

— Вдихни й видихни, Дільшат, — спокійно наказує Люци, ривком забираючи важке відро. — Далеко не всім кортить тебе торкатися. Це не надто приємне відчуття.

Я шоковано пирхаю, обурена поведінкою обох вогневиків, через яких вже й сама палаю.

— Я не маю наміру терпіти це огидне ставлення до себе! Я й без того тут рабиня якась, так ще й він лізе!!! Ви всі мені отут вже сидите! — б’ю себе по горлу долонею, ледь не наступаючи на Люци.

Зірваний крик знову луною розходиться довжелезним коридором, але на обличчі вогневика навіть м’яз не ворушиться. Стоїть та чекає, коли з мене вийде вся пара. Під цим пронизливим поглядом я раптом почуваюся дурепою. Стискаю кулаки, допоки м’язи тремтять, бо це кляте магічне передозування не краще за недостачу сили, а тоді…

Що він сказав?

Вдихни й видихни.

Повільно втягую в себе повітря, а тоді випускаю гарячий подих, спопеляючи Люци очима. Хлопець поблажливо скидає брови. Час невпинно тече, спливає довга хвилина, і тільки тоді Хейг дивовижно монотонно промовляє:

— Я розумію, що тобі важко адаптуватися, тому ставлюся спокійно до цієї агресії, але, будь ласка, контролюй себе. Через таке безвідповідальне ставлення до здоров’я та нехтування обов’язковою силою, твої гормони сильно скачуть і поведінка може здаватися неприродною та чужорідною, однак зберися. Не знаю, як у людей, але тут за такі вибрики є покарання та виховні роботи. Існують правила, заборона приховувати проарію чи відмовлятися від академічної форми. А обливатися водою та погрожувати вбити невиховано загалом. Є якісь норми поведінки, які відрізняють нас від печерних мешканців. Тому, якщо спробуєш зробити так ще раз, я обов’язково домовлюся, щоб тебе тиждень лишали після пар мити академію та перевіряли всі конспекти з лекцій. І не бійся, Ру це також стосуватиметься. Випустите пару та поміркуєте, яку думку про себе складаєте.

 Я гнівно відводжу очі, відчуваючи, що слова хлопця змушують соромитися власної агресії, бо серед нас саме він вогневик, однак має такий крижаний спокій. Навіть очі, замість того, щоб мерехтіти помаранчевим полум’ям, як у Ру, насичені темним відтінком брунатного.

Але його ім’я надто співзвучне з «Люцифер», тому, думаю, краще втримаюся від зайвих конфліктів з примарно спокійним демоном.

До того ж Люци так уважно вивчає мої очі, які завдяки підборам майже на одному рівні з його. Думаю, має твердий метр вісімдесят два. Але, попри це, він однаково за всіма параметрами менший від Ру, бо той занадто накачаний, справжній спортсмен, а Люци з геть іншим складом тіла. Звісно привабливий, але до того шибайголови з баскетбольним м’ячем замість мозку йому ще далеко.

Дивлюся на сорочку Люциліана з довгими рукавами й радію, що вона не розстебнута на половину, як у придурка Ру. Червона краватка зав’язана ідеально, все випрасуване, гладеньке… Що це? Помічаю якусь чорну пляму на чоловічому лікті, ніби від фарби.

Підіймаю обидві руки, мовляв, здаюся, агресивно підібгавши вуста. Щоки наливаються рожевим соромом.

— Трясця, як скажеш… Як скажеш… А-а-а! До сраки тії маки!

Повільно стискаю пальці в кулаки, а тоді різко обертаюся, судомно видихаючи. Добре, усе добре. Я спокійна…

Та нічого подібного!

Крутнувшись, хапаю з рук Люци відро, ступаю пару кроків назад та одним махом перевертаю крижану воду собі на голову. Моя нервова система вибухає через температуру, з вуст виривається збуджений крик, коли жбурляю відро додолу.

— А щоб ви рачки лазили, вилупки! — істерично регочу, застрибавши.

Люци кладе долоню на одвірок, ледве виказуючи свою здивованість: його брові злітають дашком, а кутики вуст сіпаються угору. Очі бігають моїм тілом та дивним для них одягом, намагаючись дістатися до нутрощів, доки я протираю з обличчя крижану воду та макіяж, гучно вдихаючи повітря.

— Можна й так. — Люци зникає так само несподівано як і з’явився.