Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Достатньо далеко від магів я закочую рукава светра й дозволяю холодному повітрю огорнути мене у свої обійми. Відчуваю, як воно воліє бігти венами та прагне бути використаним. Хоче проникнути всередину, пробрати до самих кісточок, однак розбивається об скелі смаглявої шкіри. Жадає, щоб його покровителька наказувала, та зрештою я не маг, а рейлі, тому цураюся цього гострого відчуття.

У дупу таке життя.

Головний корпус академії — це величезна кількість веж, аркових вікон без скла та коридорів, у яких не можливо не заблукати. Кам’яна споруда з круглим годинником при вході, чорними дахами та сотнями вирізьблених деталей. Оксфорд з кошмару.

Мені подобається.

Довжелезні порожні коридори, які обігріває закляття могутніх вогневиків (те саме, що й у гуртожитку), ведуть мене до найбільшої їдальні, яку коли-небудь бачила. Наразі всі студенти на другій парі, і лише кілька мають вікна, тому крутяться поміж трьох рядів зі столиків із темного дуба.

Можливо, вдасться поїсти чогось тепленького, а не макарони дводенної давності. Це принижує мою самоповагу, бо в колишньому житті я так не харчувалася. До того ж тут пахне млинцями, смаженими яйцями та кавою. Здається, отам, у буфеті, свіжа випічка. Ох, то кориця? У мене на неї жахлива алергія. Через самий лише запах голова йде обертом.

На свій превеликий жах помічаю за одним зі столиків біля аркових вікон Ру, Люци та двох їхніх подруг в багряних формах. Одна з них — пані з полум’яним волоссям, яка вправно командувала під час підготовки до Дня Терри. Її пасма не такі сонячні, як в Ру, а скоріше ближчі до коричневого з проблисками вогню. Вона щось каже до Люциліана, але той лише байдуже вивчає зміст записів. Волосся вогневиці сплетене в косу навколо голови, наче корона, а поміж пасом мерехтять блакитні коштовні камінці. Я круто розвертаюся, коли помічаю, як кремезна постать Ру стрімко наближається до моєї персони.

Чому хлопці ніколи не зав’язують краватку по-людськи? І обов’язково треба розстібнути пару ґудзиків сорочки, закотити рукава по лікті…

Хапаю з буфету чай та круасан з шинкою (ще теплий), й вирішую, що краще розділити сніданок із туалетом, аніж з Ру Ламберсоном.

— Будь ласка, відвали-и-и!

Мені доводиться зупинитися посеред їдальні, аби змусити вогневика лишитися тут і не бродити за мною хвостом. Хутко пережовую шматок круасана, суплячись до Люци зі своїми пасіями, який дивиться прямо на нас.

Хоча ні. Він дивиться не на мене, а скоріше крізь мене. Думає собі про щось, спершись скронею на кулак. Дияволиця з мідним волоссям, яка, не можу не зазначити, має бездоганну зовнішність, щось пише в нотатнику, пояснюючи подрузі, тому не звертає на нас уваги. Проте я впевнена: прислухається до кожного слова.

«Я гарніша», — запевняю себе, хоч і розумію, що моє обличчя більш округле, щоки повніші, а великий кінчик носа загалом важко порівняти з красою кирпатого носика темно-рудої пані.

— Чого він витріщається? — питаю Ру й повільно сьорбаю гарячого чаю з дивним, невідомим присмаком свіжості, запиваючи м’яке та свіже тісто, яке бавиться зі смаковими рецепторами.

— Ти багатьох цікавиш, — тягне Ру й ковзає полум’яним поглядом по моєму одягу. Усмішка торкається його тонких вуст: — Здебільшого всі хочуть тобі вмазати.

Ця фраза змушує мене задоволено хихикнути, прокрутивши круасан поміж пальців. Терміново треба знайти майстриню манікюру, бо справи не буде.

— Передай мою подяку Люциліану. Завдяки вам я тут головна тема для обговорень. — Ми повільно крокуємо до виходу з готичної їдальні та наближаємося до аркових дверей з темного дерева. — Стільки ворогів вже нажила.

— Треба слідкувати за тим, що говориш, істеричко, — грубо кидає Ру у своїй звичній манері самовпевненого ідіота. Я різко обертаюся до нього обличчям:

— Діставати мене не треба, придурку крашений!

Раптом Ру б’є по дну горнятка, і окріп враз потрапляє мені в обличчя, обпікаючи шкіру. Не в змові стримати вереск, який розкочується високими стінами, пробуджуючи щось у легенях, я намагаюся протерти шкіру й прийти до тями, допоки горнятко розбивається в дзуськи, а слідом за ним падає круасан. Лють б’є в голову і, неначе алкоголь, затьмарює розум.

— Нічого? Навіть краплі магії? — з неприхованим розчаруванням питає Ру, поставивши руки в боки.

— Магії!? — я розумію, що мої руки тремтять і наступні дії понесуть жахливі наслідки. Надто багато свідків для вбивства. — Вдавися своєю магією, шматок ти ідіотського лайна!!! — верещу в чоловіче обличчя, зазираючи в саму душу, а нутрощі прямо-таки трясуться. Чую як Ру сміється, щось каже, але звертаю увагу лише на тканину светра, яка огидно липне до шкіри. Обличчя палає болем.

— Пішов до біса, — панічно шепочу, злякавшись за своє тіло, та розвертаюся, ледве не вибігаючи з їдальні, з останніх сил стримуючи хвилю паніки. — Я вб’ю тебе!!! — істерично кидаю, ігноруючи те, що крик розлітається тихою академією. Він сильніший, аніж зазвичай. Підживлений чимось надприродним.

Звертаю праворуч та одразу натрапляю на двері до вбиральні.

Свербить тобі срака, мій любий? Тоді час погасити твій вогняний запал.

Хапаю дерев’яне відро та підставляю його під кам’яну стіну, з якої стирчить краник. Вмикаю крижану воду та вирівнююся перед дзеркалом над раковиною. Підбори нервово вистукують по темно-сірій плитці під ногами. Загалом… доволі терпимо, якщо не враховувати червоні сліди на обличчі та шиї…