Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Студенти скоса зиркають на мене, коли поволі опиняюся біля них. З два десятки повітряних рейлі стоять кружечком на вільній від дерев території й слухають викладача, якому з виду років сорок. Ой! Я й забула, що стихія повітря вимагає на тілі мінімальної кількості одягу. Усі першокурсники прийшли в легких футболках, топах та спортивних сірих шортах (тут і таке є?), а на мені цілий бронежилет від магії. І їм серйозно не холодно? В лісі настільки морозно, що навіть темно через наближення безжальної зливи, яка вчувається в повітрі. Не знаю, як вони, але я не хочу лежати та помирати через температуру, а в якийсь магічний спосіб грітися мене досі не посвятили.

Ідіоти.

Піддалися. Здалися цим покручам.

Деякий час мені доводиться сперечатися з темношкірим тренером в сірій майці та спортивних штанах і доводити, що я таки існую. Коли підкачаний Калеб (нижчий від мене) нарешті знаходить викреслене зі списку ім’я, практика починається. Викладач у нас істинний маг повітря, і це змушує мене значно напружитися, тримаючи відстань.

— Це до неї пристає Ру? — чую шепіт позаду.

Ох, виявляється, я зірка.

Ставлю руку в бік, прислухаючись до свіженьких пліток про свою королівську персону.

— Ага, куди там… Учора Люци на своїх руках відніс її до медкорпусу. Я якраз прийшла по ліки проти головного болю до Інес, а тут таке…

— Це фігня якась! Нащо вона Люци? Навіть якщо хтось почне задихатися на його очах, він удасть, що не помітив. А інакше Мірабель знищить його.

Усе зрозуміло.

Заводжу очі під повіки й підходжу до одного з хлопців, який потоком повітря здіймає з землі листя й каміння. Мої очі зачаровано стежать за цим процесом, за хвилями, які підкидають камінці або втримують їх в обіймах вітру. Моє волосся раптом розтріпується, бо праворуч хтось викликає силу, яка чиркає морозом щоку.

Я обертаюся на цей порух і бачу, як поміж долонь одразу трьох дівчат клубочиться густе повітря, стягнуте й готове до використання. Я бачу Мері. Присягаюся, перед очима стоїть образ Суджі, яка стискає такий самий шар, який вмістив у собі цілий буревій, а тоді Мері зносить з ніг. Тут у річці гниє тіло, і сам диявол знає, наскільки сильною має бути Суджі, щоб вміти викликати справжній штормовий вітер.

Хтось з хлопців реготить, здійнявши із землі чимало піску, а інший раптом рухає пальцями в моєму напрямку. Як би сильно я не намагалася цього приховати, але в очах зблиснув страх, він змусив їх сльозитися, мерехтіти. Думала, мене знесуть з ніг, кинуть каміння в обличчя, зацідять ляпас, але натомість тіло інстинктивно підстрибнуло, руки вхопилися за живіт, намагаючись відбитися від чогось, що змусило мене скрикнути, ледь не заверещати.

Повітря лоскотало мене крізь тканину светра!

Я замахала руками, оббігаючи дерево, поки двоє хлопців продовжували реготати, а до них підключали й інші. Повітря діставало мене повсюди, бо не мало кінця краю, але зрештою Калеб зробив зауваження, і захекана я аж пересмикнулася, коли невидимі пальці зникли зі шкіри.

Серце. Де моє серце? Чому воно стукає по всьому тілу й не має чітко окресленого простору!? Магія, магія повсюди! Калеб торкається всіх підряд, наповнюючи силою, явно насолоджуючись цим. Мої нутрощі тремтять, поки боюся вийти з-за дерева, обіймаючи себе за плечі. Вони можуть напасти знову, з будь-якої відстані, бо повітря не знає обмежень.

І невже істинні маги не можуть вичерпати свій запас? Сила якось відновлюється? Що вони відчувають, коли їх отак торкаються? Дияволе, мене зараз виблює. Принизили перед усією групою!

Дівчина втягує через носа повітря, сильно напнувши груди, розводить руки у боки, намагаючись захопити якнайбільше, а тоді розплющує очі, які шалено мерехтять та сяють.

Коли поруч пролітає рій жолудів, розбиваючись об дерево і явно цілячись у мене, я лаюся. Дідько! Що це хрінь!? Якого біса!?

Усі щось роблять, а як викликати цю трикляту силу мені ніхто не збирається пояснювати!?

Ох, я сказала це вголос?

Шепіт розходиться натовпом, і мене знову обговорюють. Та на здоров’я. Якщо їхні життя настільки нудні, то хай позаздрять. Я от не обговорюю людей, а кажу все прямо в обличчя. І зараз дещо поясню он тій пихатій дівці…

— Емоції, — починає Калеб, і я зупиняюся, перевівши очі на короткостриженого (ще й з вибритими скронями)засмаглого брюнета. — Ось що необхідно, щоб призвати Вашу силу, пані Дільшат. У когось це гнів, в інших сум або радість. Ми проходили це на перших заняттях, але Вас…

— На них не спостерігалося, — закінчую я. — Гаразд, дякую за заняття. Повернуся, коли надолужу пропущене.

З цими словами киваю Калебу, який поводить себе аж занадто розпутно, як для вчителя вісімнадцятирічних першокурсниць, і впевнено йду геть, удаючи, ніби не тремчу від морозу та жаху. Відчуваю гострі погляди спрямовані в спину, чую перешіптування й не можу стримати кривенької посмішки.

Принаймні я стаю легендою.