Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Волосинки на тілі стають дибки. Макіяж тече, а ідеальне волосся перетворюється на ганчірку. Тіло дрібно здригається, коли судомно видихаю, обернувшись до невеличкого скляного вікна. Воно прочинене, тому гострий потік вітру тягнеться до мене, зазираючи під светр, і я вже бачу гарячку, до якої все це призведе.

Навіщо я вилила на себе відро перед Люциліаном Хейгом!? Що на мене найшло? Схоже, різкі перепади магії здатні творити з розумом страшні речі.

Стоячи так ще кілька секунд, раптом вирішую безглуздо здійняти тремтливі руки до вікна, допоки тканина мокрого светра огидно липне до шкіри. Здається, треба поворухнутися. Змахую долонями, неначе дурепа, але нічого не відбувається.

Повторює цей рух ще раз. Краплини злітають з тіла та розбиваються об плитку.

— Дідько! Ідіотська академія! — гарчу та нервово смикаю рукою, розуміючи, що втратила шанс вперше використати дурну силу, в яку навіть не вірю, і раптом вікно з гуркотом зачиняється, здригнувши стіни. Я відстрибую назад, наступаю на відро і мало не валюсь на підлогу. Мокра й налякана тікаю геть.

У коридорі порожньо, тому без проблем вибігаю надвір, тремтячи від холоду. Сірий морок огортає тіло, хапає пазурами волосся за саме коріння, через що стукотять зуби. Пожовкле листя злітає з дерев, майорить десятками кам’яних доріжок на території Академії стихійного знання.

— Ц-це прос-с-сто вітер.

Я нічого не робила. Ніяка магія не зачиняла вікно. Це усього-на-всього протяг, бо всередині мене не було жодних магічних відчуттів! Диявол, навіщо я вийшла надвір у такому вигляді? Треба повертатися до гуртожитку, поки Дейв відсутній, а я не впала та не померла, не витримавши низької температури. Хмари вбирають у себе темряву цього міста.

Шкода, що я спалила заспокійливе. Нині воно було б дуже доречним. Клята Суджі! Клятий Ру та Люци! Зовсім збили мене з колії.

Помітивши натовп зі старшокурсників в зеленій формі, які несуть горщики, мішки з чимось через плече та вінтажні прямокутні сумки, як вони весело перемовляються, вбрані в теплі пальта, враз звертаю до страхітливого лісу, постійно підвертаючи ноги, бо не можу рівно стати на високі підбори. Певно, я божеволію. Добре, тоді обійду студентський парк та непомітно дістануся закинутого приміщення для малювання. Там зазвичай дуже тепло й тихо, а ще є мої ковдри, які зносила туди протягом шести тижнів.

Обходжу місцевість, де досі проходить практика Калеба та повітряних рейлі. Головне: не потрапити кому-небудь на очі в такому вигляді, тремтячи, ніби…

Тіло несподівано нагрівається, радо приймаючи крижане повітря. Дивовижно, що вітер здається трохи теплішим і намагається огорнути моє змокле тіло, неначе ковдра, хоча надворі страшний мороз. Сконцентрувавшись на цьому незвичному відчутті, я й не помічаю, як опиняюся поблизу річку, що в’ється блакитною смужкою поміж чорних дерев.

Напевно, саме тут риби об’їдають труп Мері. Вона лежить на дні, змерзла та нерухома, покинута та самотня, і це здається мені... неправильним? Нехай я найогидніша дівчина академії, але щось тягне мене до Мері. Може, моє єство хоче впасти у воду та потонути поруч? Мені так бридко та незвично у власному тілі, що це здається оптимальним варіантом.

Будь проклятий мій характер.

Легені якимось чином нагрівають повітря всередині, заспокоюючи мої нерви, сушачи краплини на обличчі.

Величезна річка колихається на вітру, відбиваючи морок мертвого неба. Я підходжу до краю землі й дивлюся у воду: тут немає мілкого берега. Ступиш вперед — і одразу впадеш на чималу глибину.

Якби ж то я могла помахом руки змусити потік повітря відштовхнути воду трохи далі, розрубати її, розсунути... Звучить як щось цілком реальне для мага з цього світу, але не для людини зі здоровим глуздом.

А хіба він в мене є? Бо чому тоді я просто зараз стою біля трупа, відчуваючи присутність тіла Мері, яка тепер душитиме мене вночі, бо мертві не сплять і завжди заважають іншим?

Схрещую руки, ігноруючи те, як стягує груди та трусить шлунок. Доводиться пройти кілька метрів до того самого величезного кривого каменю метром у висоту й двома в ширину. Тільки потому помічаю людські обриси у воді. Труп нечіткий, але вода занадто чиста та прозора, щоб не побачити його. Я окреслюю жіночий силует, світе волосся, яке майорить у воді, а саме тіло лежить долілиць. Це змушує мене пересмикнутися всіма частинками тіла та вихопити з вуст коротке виття. Як його досі не помітили!? Минула доба!

Зрештою я сідаю навпочіпки, важко зітхаючи. Стискаю зуби.

Що ж ти наробила, Суджі?

— Мері, — хриплю, перевівши погляд на свої пальці. Мене досі трясе, допоки холодно-тепле повітря б’є в спину й шию, розтікаючись всередині контрастним душем. — Ти мені ніколи не подобалася. Знаю, так не можна г-говорити, коли людина лежить мертва на дні річки. Тебе мусять похоронити нормально. Гідно. Знаєш, а… а ми з тобою не такі вже різні. Точніше були...

Помічаю, що мої нігті стали міцнішими, після того, як Люци накачав силою. Лишилося підрізати кутикулу. Мене зараз виблює. Там лежить тіло, там розкладається тіло, а я думаю про нігті! Її шкіру зжеруть риби, дійдуть до нутрощів і ми купатимемося в кишках Мері.

Продовжую вивчати пальці.

— Ну... ти низенька, я висока. Ти пухка, а я струнка. Але дещо в нас було спільне… ми обидві мали нестерпний характер. Я не забула, як ти стягувала мене з ліжка й вела на з-заняття прямо в піжамі. Ти була о… огидна. Тобі слово, а ти мені три тисячі. Достойна конкурентка. І я не знаю, чому розмовляю з т-тобою, бо мені б… бляха, байдуже на магів чи людей у цьому світі. І на тебе мені байдуже. На всіх, окрім себе. Бо вам же на мене начхати. Мені так само.