Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Я всідаюся прямо на холодну землю, втративши зв’язок з реальністю. Кладу рівні руки на коліна. Як же це переживе Дейв? Чи буде він плакати на могилі Мері, рвати їхні спільні фото, палити будь-які речі, які ввібрали в себе запах коханої? А, може, збереже їх в особливій скрині й час від часу зазиратиме туди, щоб згадати найщасливіші миті свого життя, які приноситимусь самий лише пекельний біль.

Клята творча натура.

— Не знаю, — тисну плечима. — Так мені легше. Бути егоїстичним стерво класно. Всі мене ненавидять, і мені легше робити це у відповідь. Терпіти не можу їхні пики та все те, що тут відбувається. Але добре, що у Феєріалі немає телефонів. Відео, де я сплю в нічній сорочці в туалеті стало б вірусним.

Усміхнувшись, кладу підборіддя на свої коліна, ближче притискаючи зігнуті ноги до тіла.

— А ще ми обидві рейлі. Т-тебе також відірвали від дому, от тільки ти змогла віднайти власне щастя. Дейв був твоїм вогником надії на прекрасне життя, а тепер...

Виявляється, розмовляти про смерть з померлим неабияк важко. Але зараз мене чує лише річка, яку колихає вітер, та дерева, що гучно шелестять різнобарвним листям, кидаючи його мені на волосся.

— Дідько, ти заслуговуєш на краще! Всі заслуговують! Що це за біс-сова фігня!?

Я встигаю втамувати сльози й хутко підводжуся на ноги, не розуміючи, що відбувається з моїми очима. Перед ними починає плести. Що це? Якого!?.. Я що, плачу?

Мені байдуже, мені байдуже. Усім на мене начхати, усі думають лише про себе, усім на мене байдуже, і мені також начхати. Начхати, начхати, начхати!!!

Зуби торохкотять, коли голосно промовляю:

— Тут лежить Мері, ж-жінка, що не боялася відлупцювати мене й вставити мозок на місце… Я бажала тобі смерті, й от ти справді мертва, — нервова усмішка з’являється на вустах, і я не можу це спинити. — Отак і прощаємося. Земля тобі пух… чи вода? Дияволе… Треба якось витягти тіло, але ти надто важка. Я не зможу тебе швидко в-витя…

З мого волосся на землю спадають крапельки води, взуття тоне в багнюці. Треба повертатися, інакше вмру через незвичний біль у серці й ляжу поруч із Мері.

— Я ж казала, що злочинці завжди повертаються на місце злочину, — промовляє дівочий голос.

Мої очі округлюються, коли обертаюся до пані в зеленій формі та викладача в брунатному діловому костюмі.

Другий здіймає руки й навколо мене спалахує коло з вогню. Полум’я рине надто високо: я не можу навіть убік ступити, стежачи за янтарними язиками перед носом. Воно зігріває змерзле тіло, але водночас викликає ще більші дрижаки через гострий неосяжний страх. Я тону в цьому глибокому шоку, паралічу та ірраціональності.

Дідька лисого…

Виття та вереск змішуються, застрягаючи в горлі. Я відчуваю, як тремтить земля під ногами, як тоненьке коріння повзе підборами, обплітаючи їх. Колінні чашечки ладні випасти, кінцівки більше недієздатні. Здається, навіть мозок паралізований, однак мені досі зрозуміло одне: я стою наскрізь мокра, а перед цим виголошувала прощальну промову для Мері.

Нічого страшного, я зможу все пояснити. Та й Суджі заступиться за мене. Адже ми… а хто ми? Навіть не подруги.

— Я цей… просто плавала, — пищу перше, що спадає на думку, ледве почувши власні слова.

Диявол, як можна бути такою дурепою? Що я взагалі забула в цьому дикому місці?! Як я могла проміняти себе на когось, хто мене за шкірку тягав!? Придуркувата істеричка, ось хто я! Ру завжди мав рацію! Моя нервова система не в порядку.

— Не рухатись, — чітко наказує дівчина в зелених штанах та русявим волоссям, сплетеним у два колоски. Погляд у неї хижий, неначе у вовка, що загнав здобич у пастку.

Ну…

Колись я перестану робити дурниці.