Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

Глава 1

- Арино, дитинко, зроби нам криваву Мері! А Філ буде Лонг-айленд. І ти не передумала щодо моєї пропозиції?

- Ні Ден, не передумала.

Ден, був досить симпатичним хлопцем. Високий зріст, статна постать. Чорне, як смол, трохи кучеряве волосся і чарівна, білозуба посмішка. Але на цьому його позитивні риси й закінчувалися. Він був непробудним п'яницею та гульвісою. Бувши сином досить відомого в нашому місті підприємця, буквально жив коштом батька. Не разу у житті не працювавши. Тому його життя було суцільним святом, що складається з моря алкоголю та постійних веселощів. Як, втім, майже у всіх людей, що тут зараз відпочивають.

- Ти ж знаєш як я відношусь до романів на робочому місці, - холодно карбую, навіть не дивлячись на хлопця.

- Так ми не на роботі, а після можемо, - чоловік виразно грає темними бровами, натякаючи на двозначність своєї пропозиції.

– Ми ж це вже обговорювали, – криво усміхаюся. Хоч у душі все кипіло від бажання  послати все до біса собачого. Дена зі своїми підкатами. Марка, нашого нового бармена, з постійними претензіями та причіпками до моєї роботи. І головне – цю роботу.

Шум музики бив по вухах, стробоскопи, що миготіли неоном, різали очі. Дим, що періодично пихав із дим – машини, заважав дихати. Голова розколювалася від шуму та гаму, що панував навколо. А тіло ломило від втоми та перенапруги. Це все через те, що я працюю вже третю зміну без перерви. Адже сама напросилася на підробіток. Тому що мені терміново була потрібна величезна сума грошей. І не просто кілька тисяч доларів, а два мільйони. І вже зараз я розумію, як безглуздо виглядало з мого боку сподіватися їх заробити за виділені мені три місяці. Може з Ньютом, колишнім моїм напарником і вдалося щось сколотити. Чайові він не коли не затискав, а якщо мені потрібна була допомога взагалі, міг свої віддати. Можливо за виділений час й вийшло б хоч третину нагрісти. А там може і відстрочку би  вимолила. Але не з цим Маркусом. З цією зарозумілою дупою, максимум що я можу заробити, це страшну перевтому і занепад сил. Або вже заробила.

- Аріна! Арина, ти що заснула? Два Міссісіпі та одна одна Пін-а-колада.

- Так бос! - скривившись, жартома віддала Маркусу честь і взялася до роботи. Розслаблятися ще рано. До ранку не менше п'яти годин, а ми працюємо і до останнього клієнта. Тому взяла себе в руки та зчепивши зуби, пішла робити напої.

Ще одна хрінова ніч, як завжди, плавно переходить у не менш хріновий ранок. Чайових надто мало, та й ті без зазріння совісті забрав мій старший колега. Щоб йому було пусто. Мені й так уже нема чим платити за комуналку, а тут ще намалювався борг у раптово з'явившегося, буквально тиждень тому родича. Який як ураган, просто ввалився в моє життя, не спитавши дозволу.

За два тижні до того:

Коли прийшла додому після зміни втомлена і замучена, на порозі рівненько перед дверима моєї квартири, стояв незнайомий чоловік. Такий собі, сіренький, непомітний, можна сказати прозорий. Худорлявий і згорблений. 

Я спочатку хотіла гнати, непроханого гостя, в три шиї. Але щось мене зупинило, та й на бомжа він не був схожий. І коли чоловік підняв на мене свої величезні сірі очі, мене пробило аж до кісток. Щось до болю знайоме різнуло в області під ребром. Його очі були точнісінько такими сірими як у мене. І навіть колір райдужної оболонки. Я кинулась від несподіванки вбік, мало не полетівши вниз головою, зі сходового прольоту. Але мене підхопили крижані руки чоловіка й притиснули до худорлявих грудей. У ніс зразу вдарив різкий запах тютюну та вчорашнього віскі.

- Доню, - проскрипів низький, неприємний голос у мене над вухом. – Нарешті я знайшов тебе.

Я різко виставила вперед долоні, намагаючись відштовхнути незнайомця. Задихаючись від невиносимого смороду перегару. Та від незрозумілих почуттів, що враз охопили мене від слова "доню". Що за маячню він несе? - миттю пронеслось в голові. 

- Пустіть! - натужно прошипіла.

І чоловік послабив хватку, випускаючи мене зі своїх чіпких обіймів. Я відступила на крок і звузила очі, вдивляючись в зовсім незнайоме мені обличчя.

- Ви, мабуть, помилилися, мій батько давно помер, - збрехала я. Насправді я не знала, де він і з ким, та й знати не хотіла. Він для мене помер, коли кинув маму і ще ненароджену мене.

- Ні, я все перевірив, я не можу помилятися, Аріно, - звучно прохрипів незнайомець. 

Коли він вимовив моє ім'я, мене кинуло в жар і розплюснуло, одночасно. Звідки він знає, як мене звуть. Звичайно, в голові спалахнуло, що треба терміново викликати поліцію або кликати когось на допомогу. 

- Що вам від мене потрібно? - дивлячись із підлобья чітко проговорюю. 

– Просто побачити тебе, дитино, поговорити, – тихо відповідає, невинно пожимаючи плечима.

На маніяка він не був схожий, та й на грабіжника теж. Хотів би пограбувати одразу б тюкнув по голові й розмовляти не став. Тим більше ключі, від квартири, я тримаю у руці.

- Поговорити про що?

- Про тебе ...., про нас, - невпевнено додав. - Ти не подумай, у мене й докази є.

- Докази чого? - боязливо роблю крок до незваного гостя.

- Спорідненості нашої. Ну що я дійсно твій батько. 

-Тест на батьківство пред'явити хочете, чи що? Лишень липовий зробити зараз не проблема.

- Ні мила, - шкіриться, - Де що набагато цікавіше. 

- Добре, показуйте - підтискаю губи. Щось глибоко у грудях волає не довіряти першому ліпшому незнайомцеві, але цікавість бере гору. 

- А в будинок не запросиш? - палахнувши очима, нахиляє голову набік. 

Значить варіант, тюкнути, та пограбувати, тільки вже у квартирі, відкидати не слід.  Та погляд сірих очей незнайомця одночасно бентежив і давав надію. А серце несподівано заболіло від туги. Так хотілося, щоб хтось рідний був поруч, підтримав у важку хвилину, оберігав. Мені так цього не вистачало усі ці роки неймовірної самотності. Трималася маленька  надія, теплим промінцем, лоскотала в області сонячного сплетіння шепочучи - довіритись.  Але й сумніви, що це можливо обман не залишали. Не так я була наївна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍