Ерін Хантер - Здіймається буря

— Ти це чув? — напруженим від тривоги голосом озвався кіт зі входу до кубла.

Медикіт швиденько випорснув на терен, добре розуміючи, що Клан чекатиме від нього хоч якогось пояснення знаменню. Вояки, королеви й старійшини — ті, які ще могли вилізти із власного кубла, — збилися докупи у затінку на дальньому кінці галявини. Медикіт витримав недовгу паузу, слухаючи, як коти його Клану стривожено перешіптуються одне з одним.

— Що тут забула сова? — прошипів муругий вояк, поблискуючи очицями у темряві.

— Вони ніколи не підлітали так близько до табору, — вискнув один зі старійшин.

— Вона забрала кошенят? — вимогливо запитав інший вояк, озираючись на кішку, що стояла за ним.

— Не цього разу, — відповіла срібляста королева. Уже троє її кошенят померли через хворобу, тож зараз голос киці тремтів від болю. — Але ж вона може й повернутися. Мабуть, зачула, що ми слабкі.

— Здавалося б, запах смерті мав їх відлякувати, — на галяву вийшов смугастий вояк.

Його лапи були у багні, а шерсть розкуйовджена. Він ховав свого побратима. Потрібно було викопати ще кілька могил, але кіт уже надто втомився.

— Як провідник? — запитав він напруженим від страху голосом.

— Ми не знаємо, — відповів муругий вояк.

— Де медикіт? — вискнула королева.

Коти почали роззиратися галявиною, і медикіт бачив, як їхні перелякані очі поблискують серед темряви. У голосах здіймалася паніка. Клан потрібно було заспокоїти, запевнити, що Зоре клан не полишив їх напризволяще. Глибоко вдихнувши, медикіт пригладив хутро на плечах і побрів тереном.

— Та нам і медикота не треба, аби зрозуміти, що крики сови віщують смерть, — заверещав один зі старійшин. У його шалених очах світився страх.

— А ти звідки знаєш? — кинув муругий вояк.

— Ага, — погодилася королева, позираючи на старійшину. — Зореклан до тебе не говорить! — вона повернулась до медикота, який саме підійшов. — Та сова була знаменням?

Незручно переминаючись із лапи на лапу, він уникнув прямої відповіді.

— Зоряний Клан сьогодні говорив зі мною. Ви бачили зірку серед хмар?

Королева кивнула, а очі котів навколо зажевріли надією, якої вже й не випадало очікувати.

— Що вона означала? — запитав старійшина.

— Провідник житиме? — гукнув плямистий вояк. Медикіт завагався.

— Та не може ж він померти зараз! — вискнула королева. — Як щодо дев’яти життів? Зоряний Клан нагородив його ними лише шість повень тому!

— Не нам оскаржувати волю Зоряного Клану, — відповів медикіт. — Але предки нас не забули, — провадив він, намагаючись відігнати видиво совиного крила, яке затулило тоненький промінець світла. — Зірка принесла нам звістку надії.

Із затіненого куточка галявини почувся писк, і плямиста королева, миттю підірвавшись, кинулася на звук. Інші все ще не відводили поглядів від медикота, але почали потроху заспокоюватися.

— Зоряний Клан сказав щось про дощ? — запитав молодий вояк. — Його ж так давно не було, можливо, дощ вимиє звідси хворобу.

Медикіт похитав головою.

— Не про дощ, а про великий новий світанок, який чекає на наш Клан. У промені світла наші пращури-вояки показали мені майбутнє — воно буде преславним!

— То ми вціліємо? — нявкнула срібляста королева.

— Ми не просто вціліємо, — пообіцяв медикіт. — Ми будемо правити цілим лісом!

Над юрмою котів прошелестіли полегшені зітхання — перше муркотіння, яке лунало в цьому таборі за останню повню. Але медикіт відвернув голову, щоб ніхто не побачив, як у нього тремтять вуса. Він молився, щоб коти не запитали про сову. Йому забракло мужності поділитися страшною пересторогою від Зоряного Клану. Зірку затулило пташине крило, тож Клан заплатить найвищу ціну за цей великий світанок.

Розділ 1

Теплі промінчики сонця пробивалися крізь листяне шатро і вигравали на шубці Вогнесерда. Він припав нижче до землі, розуміючи, що його хутро відсвічуватиме бурштином серед буйної рослинності.

Лапа за лапою кіт пробирався крізь папороть. Він відчував запах здобичі, від якого аж слинки текли. Вогнесерд рухався дуже повільно, поки не побачив вгодовану пташку, яка сиділа і дзьобала щось серед папоротей.

Вогнесерд випустив кігті, відчуваючи, як у лапах поколює від передчуття здобичі. Він виголоднівся після досвітнього патруля і передобіддя, проведеного на полюванні. Зараз був саме пік сезону на здобич, час для Клану від’їдатися на лісових щедротах. І хоч від новолисту дощі майже не падали, в лісі просто кишіло їжею. Тепер, коли в таборі було вдосталь свіжини, Вогнесерд міг полювати і для себе. Він напружив м’язи, готуючись до стрибка.

Раптом сухий вітер доніс до нього інший запах. Вогнесерд роззявив рота і схилив голову. Птах, либонь, теж відчув запах, бо миттю підвів голову і зібрався вже розправити крила. Тільки було вже пізно. З хащ ожини на нього кинулась біла хутряна блискавка. Вогнесерд здивовано дивився, як молодий котик накинувся на розгублену пташку і пришпилив її до землі передніми лапами, перш ніж прикінчити швидким укусом.

Спокусливий запах свіжини залоскотав Вогнесердові ніздрі. Він підвівся і вийшов із підліску назустріч пухнастому білому котику.

— Гарна робота, Хмаролапе, — нявкнув Громовий воєвода. — Я до останнього не бачив, як ти підкрадаєшся.

— Ця дурноголова пташка теж не бачила, — крекнув Хмаролап, хвалькувато помахуючи хвостом.

У Вогнесерда напружились плечі. Хмаролап був його новаком і племінником. Вогнесерд мав навчити цього пухнастика всього, щоб той став добрим вояком. Хмаролап, безсумнівно, чудовий мисливець, але воєвода ніяк не міг втовкмачити йому в голову, що потрібно бути хоч трохи скромнішим. Десь у глибині душі він іноді навіть сумнівався, чи зможе взагалі цей новак колись збагнути всю важливість вояцького правильника, усталені незліченними повнями звичаї та ритуали, які з покоління в покоління передавалися серед лісових котів.

Хмаролап народився в угіддях Двоногів від Вогнесердової сестри-кицюні, Принцеси, і потрапив до Громового Клану ще дрібним кошеням. Він на власному гіркому досвіді спізнав, що Клан не знає поваги до кицюнь. Вогнесерд і сам прожив свої перші шість повень серед Двоногів, і деякі Громові коти ніяк не давали йому забути, що він народжений не в лісі. Воєвода нетерпляче смикнув вухами. Він знав, що зробив усе можливе, аби довести свою відданість Клану, а от упертий Хмаролап — то інша справа. Якщо білошубий новак хоче одного дня здобутися на приязне ставлення від своїх побратимів із Клану, йому доведеться трохи збити із себе гонор.

— Можеш дякувати своїй швидкості, — зауважив Вогнесерд. — Ти ж підкрадався за вітром. Я тебе відчув, хай навіть і не побачив. І пташка так само.

Хмаролап спалахнув, наїжачивши довге біле хутро, і огризнувся:

— Я знаю, що стояв за вітром! Але ж цього дурного голуба все одно неважко було спіймати, відчув він там мене чи ні.

Молодий котик люто зиркнув на