Олександра Багірова - Я заберу свою дочку, Олександра Багірова

Потрібно знайти сили і піднятися. Мені небезпечно тут перебувати. Треба думати про дітей. Тримаючись за кухонну шафу, піднімаюсь з підлоги.

- Яка ж повільна, - він продовжує свою тортуру.

Навіть бити не треба. Душевний біль ранить набагато сильніше. Випалює нутро.

Перед очима все розпливається. Тримаюся за стіну та намагаюся дійти до спальні.

- Вагітність тебе спотворила, - продовжує їдко коментувати.

- На своє пузо подивися, - окидаю його зневажливим поглядом.

- З недбайливою дружиною чоловік в'яне, - він як кат іде за мною слідом. Спиною відчуваю палку ненависть.

Мовчу. Будь-яка моя відповідь – це чергова образа. А мені треба тікати із цього будинку. Надя у лікарні. Їй потрібна жива та здорова мати.

Дістаю валізу. Кидаю у неї речі. На вулиці холод. Беру тільки найнеобхідніше. Решту заберу, коли Веніамін буде на роботі. Зараз навіть перебувати з ним в одному приміщенні нестерпно.

- Поговоримо, коли охолонемо, - говорю здавлено.

Навіть зараз намагаюся знайти виправдання його нелюдським вчинкам. На роботі проблеми. Зірвався. Мозок відмовляється сприймати дійсність. Ясно одне – нашим стосункам настав кінець.

- Ти жаба холодна, куди ще тобі остигати? Мені, навпаки, вогонь потрібен, - стоїть у дверях, уважно дивиться, що я кладу в чемодан.

- Вогонь ти шукав у своїх коханок?

- У богинь! Ти їм дякую повинна сказати! Вони допомогли мені тебе клушу стільки років витримати!

Це каже людина, яка шепотіла мені на вухо, як хоче дитину. Я була така сліпа? Чи Веніамін настільки гарний актор?

Вже неважливо. Є реальність у якій треба виживати. Закриваю валізу і прямую до дверей. Проходжу повз нього.

- Якщо що зайве сперла, - нахиляється і шипить мені у вухо, - Приб’ю.

- Бумеранг є, Вень. Він тебе наздожене, - йду до передпокою. Взуваюся. У скронях гуде. У тілі слабкість.

- Розкаркалася тут! Вали! - репетує верескливим голосом.

Зачепила його моя фраза.

Відчиняю двері. Насилу витягаю валізу у двір. Внизу живота біль. Тільки би з малюком усе було добре. Нещодавно я лежала на збереженні.

- Любо! – гукає мене.

- Так? - Обертаюся.

- А за термінами ще не пізно позбутися непорозуміння у твоєму животі? – питає з бридкою усмішкою.

- Я бачу тут лише одне непорозуміння. Тебе… Веніамін.

Виходжу з брами. Озираюсь на будинок. Я намагалася стати йому гарною дружиною. Вірила, що в нас все вийде. Який раз життя викидає мене на узбіччя?

Але зараз все інакше, я більше не одна. У мене діти. Заради них треба боротись.

Викликаю таксі.

На вулиці холодно. Сльози течуть по щоках, їх не зупинити. У душі випалена пустеля. Вдарив прицільно, найсильніше, контрольний у серце.

Таксі приїжджає швидко. Їду до лікарні. Якщо вийде, там переночую. Мені життєво необхідно бути з донечкою. А вранці вже думатиму, як нам тепер виживати.

Підозрюю, моя карта вже заблокована. Веніамін завжди був досить скупий. А в цій ситуації, нескладно передбачити його дії. А своїх грошей у мене майже немає.

Я працюю у благодійному центрі. Але зарплату всю віддавала хворим діткам. Адже їм потрібніше. А в мене був чоловік... як я думала... надійний тил...

Розплачуюсь із водієм. Тягну за собою валізу. На вулиці вже темно, мрячить дощ, в очах пелена пекучих сліз.

Вже пізно для відвідувань. Але це приватна клініка. Найкраща. Я по роботі з ними часто співпрацюю, чоловіка тут поважають. Мене перекручує. Лицемірство однозначно його коник.

Плюс від його гри на публіку все ж таки є. Я можу прийти до дочки у будь-який час.

– Любов Павлівно, а я додому збирався. Ледве не розминулись, - до мене йде головний лікар. Широко посміхається, проходиться по мені чіпким поглядом.

- Доброго дня, Павле Аристарховичу, - киваю. – Я до дочки. Побуду ніч із нею.

- Ходімо до мене в кабінет. Розмова є, – рукою вказує напрямок.

- Щось трапилося? - Холодок пробігає по спині.

Він не відповідає. Лише очима стріляє на мене. Вони в нього дуже маленькі, завжди примружені, ніс, схожий на картоплю і тонкі губи. Людина відштовхує, неприємна, слизька. Але є одна перевага – лікарський талант. Про таких кажуть: «Лікар від Бога». А його погану натуру можна витримати. Головне – він урятував сотні життів. І для моєї Надюшки зробив неможливе.

– Дівчинку завтра можна виписувати… – робить паузу. Сідає у кріслі і дивиться на мене з дивною усмішкою.

– Але? – займаю місце навпроти. Ноги ледве тримають.

- Надії потрібна реабілітація, щоб відновити рухові функції. Динаміка позитивна, я вам про це казав. Але затягувати не варто.

- Я знаю, - зітхаю. – Ми це вже проходили… із ніжкою…

Дочка, вона мені по крові не рідна, але ближче за неї нікого немає. Вона стільки витерпіла за свої шість років.

Коли я була в бігах, мене занесло до невеликого містечка на півночі країни. Надюшу я побачила у центрі міста. Вона стояла навколішки з простягнутою рукою. Замурзане обличчя, рвана тонка курточка і величезні сріблясті очі. Вони блищали від сліз.

Малятко дивилася на мене приреченим поглядом. Співає пісню та просить перехожих пару копійок на хліб. Це я потім дізнаюся, що нічого з цих грошей їй не діставалося. І їла вона далеко не щодня.

А тоді в морозний зимовий день, я здригалася від болю разом із нею. Одна мить, один погляд, розумію, не віддам, не відпущу.

- Ви для дочки багато на що готові піти, - фраза звучить двозначно, бридко. Чи я себе накручую?

– Як і будь-яка мати, – відповідаю стримано. Скоріше б вийти з кабінету.

– А ось другу половину за лікування так і не внесли, – барабанить пальцями по столу.

- Чоловік мав усе перерахувати... - осікаюсь.

Новий удар. Думала, гірше не буде? Ага, отримуй.

Хай би Веніамін далі мене морально знищував. Аби тільки дочку не чіпав.

Адже він сказав, що все перерахував!