Джулія Ромуш - Обіцяна дону мафії, Джулія Ромуш
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Теплий літній вечір. Порушую табу. Правила пристойності. Та й просто правила. Ми мчали на величезній швидкості по звивистій дорозі. Різко, небезпечно входили в повороти. Адреналін кипів. Наші почуття один до одного теж. Гормони теж. По-іншому бути не може, коли тобі майже вісімнадцять.
Ми відірвалися від охорони. Його охорони. А в моїй родині, яка опікувалася мною, думають, що я навчалася математики, англійської. Але ні, ці уроки мені подобалися більше. Тут була свобода. Він випускав мене з золотої клітки. Давав мені ілюзію вибору, що я могла вибрати його.
- Виходь, - Лоренцо, відчинивши дверцята авто, подивився на мене так, що я побачила, як в його очах затанцювали бісенята. Цим він мені й подобався найбільше. Химерний, дикий, небезпечний. І він сходив по мені з розуму.
Посміхнувшись, я заперечно похитала головою, вже наперед знаючи, що буде в наступну секунду.
- Дражниш мене, Белла? - Мені подобалося, як звучав його голос в такі моменти. Трохи з хрипотою і загрозливо. Але саме цього мені й не вистачало в моєму до чортиків правильному житті. Небезпеки, драйву, порушувати заборони ...
- А ти як думаєш? - Злегка поманивши хлопця пальцем я посміхнулася так, що сам би диявол від мене відскочив. Навіть я розуміла наскільки йому подобалася.
Хлопець вилаявся, але мені це подобалося! Я зводила його з розуму, а він мене. Секунда і його руки вхопили мене за талію. Ще секунда і мене витягли з авто, а в наступну мить уже посадили на капот його машини.
- Дідько, ти зводиш мене з розуму! - Очі хлопця небезпечно блищали в темряві. Тільки я його не боялася, мені він точно не міг зробити нічого поганого. Лоренцо став єдиною людиною, якій я довіряла.
- Я така, - засміявшись, я запустила пальці в його шевелюру і, зробивши на його голові бардак, трішки посміхнулася.
- Паршивка, - Лоренцо опустивши руки на мої ноги злегка притягнув мене до себе, а після прошепотів в мої губи, - але до чортиків смачна.
Усередині все впало вниз на величезній швидкості, коли Лоренцо доторкнувся своїми губами до моїх. Спочатку ніжно, але потім все різкіше і грубіше почав тягнути в запаморочливий поцілунок. Мої долоні все ще були зверху і знаходилися в його волоссі. Я злегка затиснула його пасма і, почавши повільно тягнути їх, змусила хлопця видати рик. Його пальці сильніше стиснулися на моїх ногах, і я зрозуміла, що ще трохи й ми порушимо найголовніше правило ... Те, що порушувати не можна було. Ні в якому разі. Якщо нам дороге було наше життя. Потрібно потерпіти ще буквально кілька днів. І тоді, коли мені виповниться вісімнадцять, вже можна буде все ...
Коли язик Лоренцо почав робити речі, від яких у мене перехоплювало подих, в задній кишені джинсів завібрував телефон. Неначе нагадуючи про те, що ми загралися, дозволили собі занадто багато і тепер час було б знайти кнопку "Стоп".
- Залиш його, - прошепотів хлопець, встигнувши перехопити мою руку, якою я тягнулася до гаджета, який вібрував. Він уже починав перекидати мене на капот авто, і я знала, що ще трохи й слово "ні" перестане бути для нього аргументом. Телефон як ніби застережливо завібрував знову. І мені здалося, що він дзвонив наполегливо і загрозливо довго.
- Угомонись, божевільний, - упершись долонями в його груди я все-таки змусила себе хоч трохи взяти контроль над ситуацією.
- У нас і так мало часу, - хлопець знову натякнув на те, що можна б було провести його з користю.
- І ти вирішив використовувати ним сповна? - Піднявши брови, я дивилася на Лоренцо, який стояв в ступорі й не міг зрозуміти - жартувала я чи ні.
Мій настрій стрімко покотився вниз, як тільки я перевела погляд на телефон. Хто б міг подумати, що два слова з десяти букв могли викликати в мені огиду.
"Привіт, Бібі"
Так називала мене тільки одна людина. І не важливо, що номер абонента був невідомий, я точно знала хто мені написав.
- Що там трапилось? - Почувся незадоволений голос Лоренцо. Йому явно не сподобалося, що нас перервали.
Не встигла я йому нічого відповісти, як на незаблокованому екрані промайнув ще один напис - "Я знаю де ти. І з ким. Їдь додому. Не зли мене". Я нерозумно втупилася на екран - "Ще більше".
- Хто тобі пише? - Лоренцо вирвав з моїх рук телефон і оскільки я не перешкоджала, прочитав повідомлення, - хто така Бібі?
- Не знаю, - мій голос звучав розгублено, - явно номером помилилися.
Заковтнувши, я відвела очі вбік. Не любила брехати й навряд чи у мене це добре виходило.
Вдала, що розглядала мерехтливі вогні нічного Неаполя через який розділяла нас затока. Насправді ж я просто намагалася впоратися з емоціями, заспокоїтися.
- Мені краще повернутися додому, - промовила через якийсь час. Від колишнього безтурботного стану не залишилося і сліду.
- Але ще немає і десяти годин ..., - примружившись хлопець пильно подивився на мене, зробивши кілька кроків назад, - на тобі лиця немає. Ти впевнена, що це не тобі прислали?
Замість відповіді у мене вистачило сил тільки негативно мотнути головою. Не впевнена. Або не мені. Нехай розцінює це як хоче.
Я збиралася ще щось придумати, але не встигла. Телефон знову завібрував. На цей раз ми обидва подивилися на мобільний в моїй руці. Читати повідомлення не стала. Мовчки зістрибнула з капота і, не дивлячись на хлопця, розвернулася і сіла в машину.Настрій був остаточно і безповоротно зіпсовано.
Лоренцо закинув голову вгору і прикрив очі, набрав повні груди повітря і видихав його шумно, рваними порціями.
"У тебе є пів години".
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обіцяна дону мафії, Джулія Ромуш», після закриття браузера.