Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 2

Розплющую очі. І тут же шоковано сідаю. Голову прострілює дикий біль від чого доводиться впасти на спину назад. Добре, що там, під спиною, м'які подушки та ковдра з матрацом, а не бетон. Знову розплющую очі. Не дома, це факт! Наді мною світлі стелі з каменю, ліворуч і праворуч такі ж стіни. Вони завішані різними гобеленами чи то просто ганчірками, не знаю, не розбираюсь. Ще на стінах факели. Факели, трясця його за ногу! Справжні! Ви бачили справжні факели? От я жодного разу не мала можливості, а тепер подивіться, лежу тут, вся в їх оточенні.

Сідаю. Знову. Цього разу голові краще. Й дивлюся, що навколо мене стоять ще ліжка з дівчатами на них. Трьома. Якщо рахувати мене. Одна з них Дашка, (Слава Богу), одна схожа на вогонь, тобто волосся її на нього схоже, а інша – я.

– Якого?..– Лаюся, пригадавши всі погані слова й кілька разів оглядаю цю кімнату-лазарет.

Килими на підлозі, ганчірки на стінах, факели, купа всюди різних штор, що відгороджують наскільки розумію простір одне від одного. А може ділять, типу зонують його так.

Зненацька поруч зі мною з'являється дівчина у сірій сукні, (Боже, сукні ніби у служниці. Я ж кіно бачила, знаю!) й підносить до рота чашку, хоча ні, тарілку, просто глибоку, як чашка води. П'ю. А що, лежу тут у подушках, навряд чи мене отруїти хочуть. Ну, якщо хочуть, то їм же краще.

– Леді з її служницями потрібно привести до ладу. Чого ви бажаєте?

Так, що мене дивує спершу, це точно не звернення “Леді”, хоча крикнути: “Хто леді, я? Ха-ха-ха!”, хочеться. Мене дивує, що мене потрібно привести до ладу. До якого ще ладу? І...служницями? Виходить Дашка і та руда – служниці?

– Ем...– зовсім не як леді бекаю, мекаю, – розкажіть, де я?

Служниця опускає погляд, приховуючи власний шок, й м'яко каже:

– Ви прибули на кораблі з іншої країни, щоб стати власністю та дарунком нашого Імператора.

Від шоку моя щелепа падає на підлогу. У переносному сенсі, звісно, а то як би я далі жила, якби у прямому. Чомусь кидаю погляд на своїх “служниць”. В голові пробігає думка, що Дашці ця роль явно не сподобається. А вона, до слова, ще у відключці.

– Чим-чим? – перепитую на всякий випадок.

– Власністю та дарунком нашого Імператора. Головного демона – Сеера, Творця нашого світу, того, хто дарує нам життя на цій землі.

– Кого-кого? – Почуваюся дурепою. Демона? ДЕМОНА? Якого в біса демона???

Видно служниці набридають мої тупі питання. Вони й мені набридають.Тож вона тягне мене за руку з ліжка й веде за собою, повз непритомному Дашку (ох, я вже уявляю, що буде, як прокинеться) у кімнатку за тюлями. Так і знала, що так вони зонують простір у приміщенні. Тут купальня. Або простіше – басейн з теплою водою.

І поки я переварюю інформацію про себе, демона, і що там ще, дівчина запихає мене у воду й просить скинути одяг, щоб вона допомогла мені помитися. Я що, інвалід? Сама можу!

– Не потрібно. – Мямлю, адже запал від шоку зникає і залишається чітке усвідомлення, що дівчина не бреше, адже таких приміщень у нас я точно не бачила. Ні-і-і, шанс на те, що мене розводять є, ось тільки останнє, що пам'ятаю — кляту відьму-ворожку. А я казала Даші, навіщо йти!? А вона? Все вона винна. Сама потрапила б сюди, так ні, мене потягнула. У вихідний. Єдиний!

Хоча, напевно мені тепер вихідні не світять, я ж на роботу то не вийшла, і хто знає скільки часу провалялась тут, на ліжку.

Служниця лишає мене саму. Омиваюсь водою, знімаю одяг, який схожий на стоячі шкарпетки й за ароматом і за твердістю, й виходжу з води. Тут, на щастя, є дзеркало, тож підходжу до нього. І це я. Слава всім Богам – я! Моє чорне волосся, мої блакитні очі, моя фігура, і моя бліда шкіра. Зима все-таки. Була. Поруч з ним знаходжу одяг, який спочатку беру у руки й скептично оглядаю: тут вам не хухри-мухри, а сукня. Справжня. З двома спідницями пришитими одна до одної. Прямо для принцеси. Колір у неї білий. Прямо, як сніг, якого так і не дочекалася поки. І швидше ця сукня схожа на ту, що одягають на весілля наречені.

Думки біжать одна перед іншою. Я опинилася десь там, у демонській країні, якщо вірити служниці, і не думати про спільне психічне захворювання, в чому думаю скоро зможу впевнитись. Не в захворюванні, а в тому, що потрапила кудись, просто, як у книгах. Я подарунок якогось там Сеера. Але звідки прибула? Ким була? Та й з якої це радості я – подарунок? Що за патріархат у дії? Ну ні, не буду ні яким подарунком всяким демонам. Якщо не вірю у них, все одно не буду! Навіть ногою тупнути хочеться, тож так і роблю.

Одягаю сукню встигнувши тисячу разів облаяти її всіма непристойними словами, що знаю. Але відмічаю, що вона мені йде: білий гарно відтіняє темне вогке волосся, підкреслює світлу шкіру, й показує мої блакитні очі. Потрібно частіше одягати білий, а то все чорний та чорний.

Не встигаю намилуватися собою, як поруч з'являється служниця.

– Леді Ліліана готова зустрітися з Імператором? Чи бажаєте спочатку зачіску?

Нахмурюю брови й знову дивлюсь на себе. Те, що зустріч з цим Сеером вже – добре. Швидше дізнаюсь все навколо, впевнюсь, що не схиблена, й почну шукати шляхи відступу додому.

– Не потрібно. Обійдеться, зачіску ще йому. – Фиркаю.

Я й так обурена тим фактом, що з мене роблять подарунок, ніби не людина зовсім. А тут ще й зачіску? Ну ні, хоче подарунок, так нехай подивиться, впевниться, що він так собі, тому що я симпатична, але аж ніяк не перша красуня, й викине мене якомога далі. Бажано з Дашкою, проти рудої нічого не маю, але я її не знаю. А там ми вже розберемося. Якщо є демони, мають бути й відьми!

Служниця стискає плечима й виводить мене з купальні, але іншим шляхом, тож навіть можливості побачити подругу немає. Йду за дівчиною широко розкривши рота: просто палац якийсь. Все з білого каменю (не думала, що демони живуть так, якщо вони є, звісно), всюди килими, факели, картини, і свіжі квіти. Оце так несподіванка. І все просто таки пахне якоюсь старовинною магією. Тобто, не знаю чи це вона, та й чи пахне магія, але відчуття, що щось неймовірне живе прямо у повітрі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍