Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Далі ми проходимо повз сад у палаці. І це, Господи, це просто нереально прекрасно: високі дерева з широкими стовбурами, гілки всіяні різнобарвними квітами, безліч кущів з квітами схожими на троянди та ромашки, але різних кольорів. До прикладу ромашки здебільшого блакитні, жовті та рожеві, а троянди – білі, жовті, фіолетові, чорні, золоті, срібні.

Сад, наскільки розумію, ми проходимо тільки його маленьку частину, швидко закінчується й ми опиняємося у широкому коридорі. От тут стіни нагадують демонічні: чорні, але з мерехтінням камінчиків, наче блиск діамантів. Схоже на зоряну ніч.

Ще кілька коридорів, й помічаю повну відсутність факелів. Стає темно. І, нарешті служниця заводить мене у залу. Я, неначе приманка для всього у цій темряві, у своїй білій сукні, застигаю посередині слухаючи відлуння кроків дівчини, що швидко зникає. Залишає мене саму? Трясця? Страшно чомусь! І темно! Дуже й дуже темно. Все, що бачу – власну спідницю від сукні. Все-е-е-е!

Так! Я на таке не підписувалась! Ніяким подарунком не буду! Ще й кому, демону! Та я…

Мій внутрішній монолог, який рятує від страху, припиняється одразу, як тільки навколо мене спалахують величезні, просто настільки великі, що навіть слів немає, вогнища. Жовтогарячими іскрами сиплють всюди, утворюючи дивний танець. Він дикий, неправильний, шалений.

Зате світло стає, ніби вдень. Навіть зажмурилась спочатку, адже очам після темряви стає боляче. І тут, у повній красі, просто посеред цих всіх вогнищ, до мене прямує фігура. Явно чоловіча. Явно з широкими плечима. І...крилами!

Вбийте мене вже!

Він ступає м'яко, ніби хижак. Чорне, чорніше за смолу, волосся завивається на скронях. Погляд зосереджений тільки на мені. Точніше – виключно на мені. Обличчя гарне. Дуже. Аж подих перехоплює. Точно демон – прості люди не можуть бути такими прекрасними. Чіткі лінії, ідеальний ніс, вуста, вигин брів. Та все!

Але найбільше вражає не це, і навіть не крила, а створіння поруч – пантера. Ну може й не вона то, але дуже схожа: чорне хутро аж виблискує під спалахами вогнів, блакитні, просто як у мене очі, й така ж м'яка хода, як у чоловіка-демона поруч. Ніби вони одне ціле. 

Демон з широко розкинутими крилами чорного кольору встає навпроти мене. Він вищий мінімум на дві голови. Точніше я дістаю йому виключно до плечей. І дивиться. На устах з'являється кровожерлива посмішка, від якої стає страшно навіть дихати. Тож вирішую зробити те, що в жінок повинно виходити найкраще – втратити свідомість. А що? Якщо з'їсти має, хоч не відчую цього після удару головою об підлогу. А якщо щось інше...ну, тоді відтягну.

Але торкнутися головою підлоги не вдається. Мене нахабно ловлять у повітрі й притискають до міцних чоловічих (читай демонічних) грудей. Аромат кориці та лаванди обвиває з ніг до голови. Одразу пчихнути хочеться, та доводиться триматись, я ж свідомість втратила. Тому з-під напівзаплющених вій дивлюсь на свого рятівника, який виглядає здивовано. Що, не думав, що дарунок от так впаде у ноги від шоку? Ага, а потрібно було! Все-таки не кожен день демонів бачиш! Ще у такому феєричному виході в язиках полум'я.

– Шаат мі, дебра бра*! – Каже щось. Супер, він ще й мови нормальної не знає! Просто супер! І як я маю знати коли він викине, щоб мала змогу втекти?

*Шаат мі дебра бра – Вбив красою на смерть. Справив враження. От і сила демонічна!(насмішкувато)

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно