Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

ліку, а жменю піску: У чистому полі впіймати коня і вітер. ....................................................... І скресла дорога — і перемінилась в ріку. ....................................................... А смерть — це коли вилити душу з відер. «У землю увійди — і так собі заплач…»
У землю увійди — і так собі заплач, Як плакав немовлям, коли не стало лона. Хай котиться душа, немов ґумовий м'яч. Трава збагне печаль — і зробиться солона, Заплутає сліди земних твоїх ходінь Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь. Тавро вросте в чоло — тяжке, як світлотінь. А ти усім прости — і ухопись руками За ниточку тонку, за теплий промінець, Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті. Я знаю майже все про темний твій кінець. У нас одна ціна за срібло благодаті. «У темряві прокинусь — адже спала…»
У темряві прокинусь — адже спала, Дощенту біла жінка чорнокнижна. Твою присутність темрява гортала — Немилосердна, бо занадто ніжна. Лягали тінні риси на папері, Неначе крила втомлені лелечі… З кімнати вийду, причинивши двері. Тебе збудивши не заради втечі. «Сіна стіжок в оправі стерні і моху…»
Сіна стіжок в оправі стерні і моху. Що там на стежці — жінка? тварина? тінь? Пустка у домі, сходи риплять: «Амінь», Добре, що дні — не зразу, а так, потроху — Геть випікають очі. Солона кров. Серпень минув і канув, минув і канув… Легко любити мертвих, бо та любов Перетікає в вічність, немов в осанну. «Заспіткаю тебе не при камені — на траві…»
Заспіткаю тебе не при камені — на траві. Хай роса аж до ранку медами між нами міситься. Вісті й істини дві у вужа живуть в голові, Нас же двоє несмерклих із темного боку Місяця. Заспіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг. То покутна ціна утеклого з небосхилу. Ми надкусимо хліб і зап'ємо вином. Ти з тих, Хто дає імена речам — і втрачає силу. «Я здивована сном, не упізнаним тут сьогодні…»
Я здивована сном, не упізнаним тут сьогодні. Я вже звикла до права, можливо, не тільки мого, Розуміти розмови лісу. Хоч пси Господні Уполюють тутешню осінь, нема нічого Понад спрагу дерев залишатись в своєму руслі, Опадаючи в тишу, спиваючи з неї холод. Стовбури, що впадають в сніг, як смола, загуслі, їх маленькі ковтки знаменують тривалий голод. «Я твоє місце сили. Мандруй без мене…»
Я твоє місце сили. Мандруй без мене. Меридіани колій, мечі осоту. Будеш іти поволі. Вода студена Спрагу тобі втамує, така ж достоту. Як і печаль, відкриє природу речі. Будеш її да Вінчі, її Рембрандтом, Просто узявши море собі на плечі, Доки не станеш мертвим, прозрівши раптом. «Чи спитаєш мене про мої імена…»
Чи спитаєш мене про мої імена