Борис Грінченко - Ще не вмерла Україна

чують тумани,

Коли гай зелений цілують-милують?

Хотів би я знати, про що той струмочок

У мріях своїх гомонить між травою?

Що листячко шепче, мов дише, в садочку?

Про що очерет пісню сумную дзвонить?

Хотів би я знати, — та хто теє скаже!

Хто скаже мені, що могили гадають...

Чого реве вітер північний в діброві,

Чого він лютує, чому так радіє?

Скриплять і ридають дерева під вітром...

Чого? болить серце, чи доля їх гірка?

Чи давлять важкії, понурії хмари?

І плаче травиця сама при дорозі...

Що бачить у сні став глибокий, таємний?

Кому усміхаються рожі червоні?

А роси! Хто скаже, чиї вони сльози,

Такі дивні, чисті, мов перли коштовні!

Ви знаєте, як липа шелестить...

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

  Кохана спить, кохана спить,

  Піди збуди, цілуй їй очі.

  Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

  Ось місяць, зорі, солов’ї...

  «Я твій» — десь чують дідугани.

  А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Молодий я, молодий...

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги.

Гей, життя, виходь на бій, —

Пожартуєм для розваги!

  Гей, життя, ставай, тремти!

  Дай я з тебе посміюся.

  Хто сміліший: я чи ти —

  Подивлюся, подивлюся.

Горе?.. біль? — як жарт мине.

Скільки сили молодої!

Чи ж моя рука здригне,

Що йде битись без озброї?

  Ой скажіть мені, скажіть,

  Любі мої сестри, браття:

  Що в житті вас так гнітить?

  Чом нема у вас завзяття?

Там, де всесвіт я стягну,

Де від болю шаленію, —

Там ніяк вас не збагну,

Вас ніяк не розумію.

  Молодий я, молодий,

  Повний сили та одваги.

  Гей, життя, виходь на бій, —

  Пожартуєм для розваги!

Де тополя росте...

Де тополя росте,

Серед поля стою.

І шумить, і співа

Жито думку свою.

Шумить жито, співа,

Заохочує жить.

Вітерець повіва,

Жито хилить, п’янить...

Жито шепче мені,

Як привільно навкруг,

І тремтить вдалині

Й потопа виднокруг...

Гей, простори які.

Любо-мило землі:

Де не глянь — колоски

Та всі в злоті-сріблі.

Де не глянь — колоски

Проти сонця блись-блись...

Лиш ген скраю ліски,

Ніби дим, простяглись...

Лише скраю ліски,

А то все, все жита,

Колоски, колоски,

Тиха думка свята.

Не бував ти у наших краях!

Не бував ти у наших краях!

Там же небо — блакитні простори...

Там степи, там могили, як гори.

А веснянії ночі в гаях!..

Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,

Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,

Серце б’ється і б’ється в грудях...

Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях,

Бо відтіль не таким би вернувся!

Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —

Єсть там люди — й зросли у степах, —

Що не люблять, не вміють ридати.

Що не можуть без пісні і нивки зорати!

Тебе ж завжди я бачу в сльозах...—

Не бував ти у наших краях.

Максим Рильський (1895—1964)

«На білу гречку впали роси,..»

На білу гречку впали роси,

Веселі бджоли одгули,

Замовкло поле стоголосе

В обіймах золотої мли.

Дорога в’ється між полями...

Ти не прийдеш, не прилетиш —

І тільки дальніми піснями

В моєму серці продзвениш.

«Спинилось літо на порозі...»

Спинилось літо на порозі

І дише полум’ям на все,

І грому гордого погрози

Повітря стомлене несе.

Умиється зелене літо

І засміється, як дитя, —

Весни ж і весняного цвіту

Чи я побачу вороття?

Чи весняні здійсняться мрії?

Чи літо не обманить їх?

Чи по степу їх не розвіє,

Мов пух на вербах золотих?

«Цвітуть бузки, садок біліє...»

Цвітуть бузки, садок біліє

І тихо ронить пелюстки,

Напівзабуте знову мріє,

Як помах милої руки.

У небі вітер кучерявий

Колише теплую блакить,

І на землі гойдає трави,

І затихає, й знов шумить,

І раптом схоплює на крила

Хвилясті співи журавлів, —

І давня казка, вічно мила,

Зринає крізь хвилястий спів.

«Од голосу пашить і віє...»

Богданові Рильському

Од голосу пашить і віє

Солодким запахом вишень,

Що розцвіли в ясній надії

На літній синьоокий день.

Ніч, місяць, верби, шелестіння,

Обійми рук і щастя мук,

І в невимовному горінні

Жагучий солов’їний звук.

Над плесом ставу сонні трави,

Татарське зілля, плач лілей, —

І голос милий та лукавий

Напівзакоханих дітей.

«Дотліває вечір. Огник догорає...»

Дотліває вечір. Огник догорає.

Трубить ріг. Утихло гавкання собак.

Вітер засипає. На поля безкраї

Тіні одкидає золотий байрак.

Круг огню ясного ми зійшлися в коло.

Плине мова, ніби по воді листки.

Підніма спрокволу ніч таємне чоло.

Тишина навколо. В тишині — зірки.

«Дні ясності, дні бабиного літа,..»

Дні ясності, дні бабиного літа,

Передмандрівне гуртування птиць;

Прозора тиша, сріблом оповита;

Глибокий погляд дальніх таємниць.

В душі сліпа тривога весняна,

Отрутні мрії та отрутні квіти, —

І спогадом нежданим вирина

День ясності, день бабиного літа.

«Пройшло, проглянуло, майнуло...»

Пройшло, проглянуло, майнуло

На сонці білим рукавом,

І серце болем стрепенуло,

І дивним подихом війнуло

Над неостуженим чолом.

Без імені і без обличчя,

Як тінь од хмар, як відблиск мрій,

Пробігла хвиля таємнича

    В душі моїй.

Ні, це не ти! Та може бути,

Що в цій красі болючих змін

Є сон про тебе півзабутий,

Квіток невидимих отрути,

Церков незримих дальній дзвін.

«Крапивка на ставу цвіте і пахне,..»

Крапивка на ставу цвіте і пахне,

Мигдалі й мед розточуючи звільна.

Забуте вчора і брудне, і жахне,

За поплавцем слідкують очі пильно.

Стежки узенькі і жита високі,

І вихорці над ними пил здіймають.

Отак собі пролинуть, друже, роки...

  Нехай минають!

Ходи собі шумливими шляхами,

Гукай, кричи, роби акторські жести, —

А я б хотів