Борис Грінченко - Ще не вмерла Україна

—

Понад річкою, як річка, розлилася

Парубоча розлога пісня.

Ти кого шукаєш, виглядаєш,

Та чого ти, хлопче, світом нудиш?

Вже стоїть червона конюшина

У копицях рівних та високих,

Вже ідуть додому дві сестриці,

Дві сестриці, бистрокрилі птиці.

Дощ

Благодатний, довгожданий,

Дивним сяйвом осіянний,

Золотий вечірній гість

Впав бадьоро, свіжо, дзвінко

На закурені будинки

Зголоднілих передмість.

Відкривай гарячі груди,

Мати земле! Дощ остудить,

Оживить і запліднить, —

І пшеницею й ячменем

Буйним повівом зеленим

Білі села звеселить.

«Тріпоче сокір, сріблом потемнілим...»

Тріпоче сокір, сріблом потемнілим

Знімаючись у вогку височінь, —

І любо впасти на зелену тінь

Натрудженим і наболілим тілом.

Доми, давно порівняні до скринь,

Людські слова з їх розмахом несмілим...

Дай, серце, волю нетерплячим крилам,

Затріпочи, розвійся і полинь!

А серце так: ти ж той листок єдиний

На гілці всеземної деревини,

Ти ж тільки частка, лінія одна!

Зумій же чуть, як переходять соки

Крізь дерево плодюче та високе,

Спізнай, яка у цілім глибина!

«В буденщині поцвілій і прокислій,..»

В буденщині поцвілій і прокислій,

У поросі неправди і пліток

Ви сяєте, як очі блискавок,

Передчуття грози буйної — мислі.

Темніє небо. Чути дальній крок

Тяжкого грому в тишині навислій.

І враз на груди, у бажанні стислі,

На землю лине пінявий поток.

І радо п’є, здригаючись од щастя,

Земля краплини свіжі та сріблясті,

І хилиться в знемозі сельний крин.

Так ви, тривожні, кличете людину

Од буднів, од застою, од загину

На снігові простори верховин.

«Запахла осінь в’ялим тютюном,..»

Запахла осінь в’ялим тютюном,

Та яблуками, та тонким туманом, —

І свіжі айстри над піском рум’яним

Зоріють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,

На скрипку грає. І пощо ж весна нам,

Коли ми тихі та дозрілі станем

І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,

І пий холодну, мовчазну глибінь

На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти

І, стоптуючи килим золотий,

Забудь про вежі темної гордині.

«Збирають світлі, золоті меди...»

Збирають світлі, золоті меди

Веселокрилі та прозорі бджоли.

Поглянь, людино, і спокійно йди

На вулиці, на площі, в гай, у поле.

Неси в щільник свій мозок, кров і плоть.

Таких, як ти, кипучі міліони

Ідуть, щоб світ востаннє розколоть

На так і ні, на біле і червоне.

«Лягла зима. Завіяло дороги...»

Лягла зима. Завіяло дороги.

Тремтять хати від холоду. Клуні

Ховають жито, миршаве і вбоге.

Мороз — погрози пише на вікні.

О, бідний той, хто крізь завої сині

Іде самотньо, мовчки, без мети:

Лише гуртом і пущі, і пустині

З піснями, з гуком можна перейти.

І в час, як білі пави ронять пір’я

На тишу сіл, на хорі городи,

Виходжу на засніжене подвір’я —

І раптом стану юний і радий.

Бо по дорозі, з бідними саквами

Та з міццю думки, волі і руки

Несхиблено, непереможно, прямо

У дальню даль простують юнаки.

Колись шукали істин Піфагори

І для жерців горів огонь наук, —

Тепер всесвітні перелоги оре

У вбогу свитку вдягнений селюк.

Він дасть землі, Микула новочасний,

Незнану міць — і процвіте земля,

І стане лан — як стан злотопоясний,

І нові вруна випестить рілля.

Ідуть і йдуть... А на порозі мати

Залатаним махнула рукавом...

І пада сніг лапатий, волохатий

Спокійно й величаво над селом.

«Осінній холодок над спраглою землею...»

Осінній холодок над спраглою землею

Шатро гаптоване широко розіп’яв.

І з рук його падуть, як з рога Амальтеї,

Плоди, налиті вщерть, і довгі пасма трав.

О груди, радістю осінньою налиті,

Прозоросте думок і сило синіх жил!

Як сонце, перейти хотів би я по світі,

Щоб з усміхом зайти за мідний небосхил.

Хто зна, чи вславлюсь я ділами голосними,

Чи блискавицею проріжу далеч літ, —

Та любо вірити, що знов земля цвістиме,

І новий плід зачне, і вродить новий плід!

«Студений вітер б’є в холодні вікна,..»

Студений вітер б’є в холодні вікна,

І олов’яний важко дише став.

Так, знов душа замерзне, знов одвикне

Од радісного колихання трав.

І на снігах паперу дивна повість

Свою мережку вирізьбить ясну

Про молодості легку випадковість

І старості сувору сивину.

О мужній вітре, вчителю єдиний!

Достиглий овоч струшуючи з віт,

Ти вчиш любити все, що перемінне

І що незмінне, як незмінний світ.

«Коли дзвенять черешні...»

Коли дзвенять черешні

В медовому цвіту,

Узори нетутешні

Із цвіту я плету.

І щось бадьоре сниться —

А може, то ява, —

Немов лице в криниці

Чудовно ожива.

Земля тремтить у млості

І ронить пелюстки,

І невідомі гості

Злітаються в садки.

І думка стала словом,

І в поглядах — пісні,

Коли в цвіту медовім

Черешні запашні.

Подвійна лірика

Упали білорунні хвилі,

Замовкло море. На піску

Ліг жовтий шум. Вітрила білі

Не мчали в далечінь хистку.

І ти промовила: чудесно

На світі жить! (Зовсім Олесь!) —

А я згадав про синю Десну,

Що там — на Україні — десь —

Коріння миє верболозам,

Дітей підгойдує брудних,

І мудрим присипляє розум,

На ум навчаючи дурних,

І ластівок, що день серпневий

Мандрівне краяли крильми,

І вечір радісно-рожевий

З напівзнайомими людьми.

А море склилося. Дельфіни

Не грали. Тільки погляд твій

Та жовто-білі брижі піни

Нагадували буревій.

«Як ліс, як щогли сміливих флотилій,..»

Як ліс, як щогли сміливих флотилій,

Знялися руки в темряві глухій.

Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі

Сказати: стій?

В безкровні жили наші