Марті Отем - Марево, Марті Отем

Марло кинув погляд на дивну дівчину, яка відмовлялась підчинятись стандартам. Незвичайні, але гарні риси обличчя, середньої довжини світло русе волосся, що вона часто заправляла за вуха. Довгий прямий ніс, з якого постійно скантувались окуляри, а вона кожного разу повертала їх на місто злитим рухом. На її обличчі був розсип ластовиння, а брови видавали всі емоції.

Але найбільше його вразили очі. Зелені з легким сірим відтінком, глибокі, як ліс в ранковому тумані. Вони були темними та яскравими водночас. Дивились живо та яскраво захватуючи у свій полон. Дивлячись в ці очі він відчув як серце зробивши сальто почало відбивати неможливий ритм. «Що таке?» промайнула в його уяві думка, та майже одразу згасла ховаєма від неї.

-«Ні за що не можна показати їй, що я нервую.»

- Блакитні хустинки! – Голосно мовила я вириваючи його з думок, мені здавалось, що ще хвилина і він зустрінеться носом зі стінкою! – Цікавий дрескод, нічого не скажеш. – Все відображалось на моєму обличчі.

– Беріть свою хустинку і ходімо доки ви не запізнились. – Закотив очі професор.

– Та все-все, що ви нервуєте, як дівчина на засватані!

У мене складалось враження, що він задихнеться від злості на мої слова, але я на це тільки широко усміхнулась – це розлютило його ще більше!

– Ходімо. – Прошипів він майже як змія.

Ми ходили кружляючи коридорами, я роздивлялась інтер’єр весь час розмовляючи з ним, а він обравши мовчанку тільки цикав здихаючи іноді. Але коли мій погляд в третє натрапив на одну й ту ж саму картину, я зупинила його.

– Або мені здається, або ми загубились?

Я бачила, як професор одразу напружився, а його лінія плеча була надто прямою.

– Можливо… - мовив Марло. – Можливо ми загубились. – Він підняв погляд на мене, а я ледве трималась, щоб не скластись від сміху.

– Як ви працюєте, якщо не знаєте своє місце праці!? – не витримала я заливаючись сміхом. Мені було смішно дивитись як його бліде обличчя вкривається рожевим відтінком.

– Ну добре! Не переймайтесь, зараз знайдемо вихід. – Весело мовила я потягнувши його за рукав по далеких коридорах. Все було доволі дивним та дивовижним, наче проходи змінювали свої напрямки розсіюючись. Після довгих кружлянь я все ж таки знайшла ті трикляті сходи, які вели до вестибюлю! Коли в далечині побачились знайомі обличчя я швидко 
помахала професору рукою поспішаючи до інших.

– До зустрічі професор Марло! – З моїх вуст це було майже образливим. Він нагадував мені головного героя з мультфільму« Атлантида – Загублена Імперія».
                                                                                        ***

Дні були для мене нудними й тягучими, все що розказували вчителі ми вже знали й ледве не спали на триклятих парах, а я остаточно засумувавши вирішила взагалі плюнути на зайняття, що залишились до вечора і просто погуляти цими дивовижними коридорами.

– Міс, мені здається ви зараз повинні бути на парах. – Вже знайомий глибокий голос змусив зупинитись.

– Я вирішила провести цей час з більшою користю, ніж просиджувати штані в задушливому кабінеті. – Я повернулась до нього з променевою усмішкою.

Марло окинувши мене поглядом тільки хмикнув, хоча я була впевнена на двісті відсотків, що виглядала прекрасно! Гарна сорочка з широкими воланами на руках, обережні штани та гарно вложене волосся, що підкреслювало мої риси обличчя.

– Вам краще повернутись до аудиторії.

– Я так не думаю, мені набридло слухати нудний матеріал який я знаю! Тож я краще піду прогуляюся по цим дивовижним коридорам…

- Я краще піду с вами, щоб ви не втрапили в якусь халепу. – Величаво мовив він, але очі видали його з головою.

– Невже ви знову заблукали? – В моїх очах світились іскринки, а плечі тремтіли від стримуваного сміху.

– Нічого подібного! – Скинувся він, але майже одразу згас. - Можливо. – Буркнув Марло не дивлячись на мене.

Я трохи посміюючись пішла далі по коридору, а він йшов трохи подаль від мене. Він був цікавим чоловіком і розмови з ним були дивовижними, хоча я мало чого могла згадати з розмов, але відчуття, емоції від них – були приємними.

Заходячи за черговий поворот я була приємно здивована. Ми знайшли бібліотеку, яка була сповнена історій та цікавинок. Марло довго спирався, але все одно був змушений піти схоплений, якоюсь магічною силою цієї дівчини.

Для мене бібліотека – це не просто сповнені папером стелажі – це історії, кожна з яких мала свій час та життя. Пробігаючись пальцями по книгах, я натрапила на знайому назву дістаючи її.

– Я обожнюю цю книгу!

– Серйозно? « Історія та легенди», що цікавого в легендах наших міст?

– Все! В цій книзі розповідається про короля, що першим за п’ятсот років зміг витягнути королівство з під гніту терору, розплатившись своїм життям. Але боги, побачивши його відвагу дали йому другий шанс повертаючи на землю. В історію він увійшов як 33 король, що своїми руками витягав дітей з палаючих будинків та рятував своїх товаришів. Він був справжнім героям і за легендами був безсмертним, тому можливо він досі живе в нашому місті, спокійно проживаючи поруч зі своєю дружиною.

– Звучить, як вигадка якогось письменника. – Зневажливо казав Марло вдивляючись в шкіряну обкладинку книги.

– Є докази його існування і навіть книга його авторства, що розповідає історію тих років з перших вуст. – Його невіра обурила мене. З якого він вирішив, що все, що було передано паперу – не правда!

– Ну-ну… - Загадково казав він.
                                                                                    ***

Кожний день я пропускала пари й кожний день незмінно натрапляла на нього. Його високий силует наче з’являвся з нікуди, зупиняючись коло мене. За цей час наші розмови стали більш злагодженими й спокійними. Мені справді подобалась його компанія, а від його голосу іноді мурахи бігали по тілу.