Марті Отем - Марево, Марті Отем

Я не вірила своїм очам вдягаючись та перев’язуючи шию, хустинкою цих… зазнаних! Як виявилось ми обмінялись транспортом і необачно обмінялись своїми речами! Всі нормальні люди сказали б що потрібно щось робити! Але коли всі погляди напрямились на Професора Айрі, він сказав, що хай так і буде і ніхто не здогадається хто ми. Його головним аргументом було те, що – «Ну, за це мене не звільнять. Значить можна повеселитись!»

Це просто сон...

Сонце яскраво світивши проводжало своїми променями великий автобус, що був сповнений щасливих студентів, які повертались зі своєї подорожі. Всі співали та раділи. Професори спокійно відпочивали підставляючи своє обличчя ласкавим поривам вітру, що приносив рятувальну прохолоду у задушливий транспорт, що спікався сонцем.

Найближча заправка з магазином була рятувальна для студентів настільки ж сильно, наскільки й для вчителів. Нарешті, після багатьох годин проведених в чотирьох стінах розпеченого заліза, можна було вдихнути вільне, морське повітря. До університету їхати ще довго, тож треба надихатись на майбутнє.

Я вийшла останньою з розпеченого автобуса і нарешті вдихнула спокійно. Повітря було розпеченим, але вітер, що сильними поривали облетів усі окраїни рятував в такі дні. Для мене поїздка була чимось дивовижним та світлим. Тим що стало віддушеною звичайних студентських днів.

Тож потягнувшись я пришвидшивши крок нагнала своїх друзів, щоб встигнути придбати хоч щось, доки мої «колеги по нещастю» все не винесли з бідолашного магазинчику!

– Нато! Ми вже думали ти вирішила залишитись в тій духовій печі! – Обмовився Астер.

– Якщо, я нічого не з’їм. – Загроза чулась у моєму голосі. – То на зворотньому шляху я буду гризти твою руку!

Він показово злякався приклавши руку до серця обіймаючи її.

– Так чого ми стоїмо!? Зараз все куплять, а мені руки дорогі! Як пам’ять!

– Так не стій стовпом, а хутчіше займай чергу за ласощами! – Після цих слів ми перекинувшись поглядами зі сміхом ринулись до магазина.

Після штурму магазинчика, завітний фастфуд та тістечка були обережно сховані у пакети та забрані з собою, для того, щоб їх з’їсти дивлячись на приємний краєвид сидячи за вуличними столиками, біля магазину.
Я дивилась на Астера слухаючи його, через що не помітила, як групка студентів хмарою ледве не знесла мене, якби він мене не відтягнув вчасно.

– Обережніше. – Миролюбливо кинула я, але отримала у свою адресу лише сміх та жарти.

– Тримай свою…Подружку подалі від нас, а то ще брудом нас заллє. – 
Високий чорнявий хлопець по дитячому показував язик гиденько сміючись.

В емблемах їхньої форми я вгадала сусідній університет, який славився своїми« кращими студентами» та« високими балами» на змаганнях. В цьому університеті вчились люди не від цього світу. Вони були нащадками заможних батьків, які виконували будь-які прохання своїх дітей.

Мої батьки були взмозі відправити мене туди, але я сказала, що встану з ними в один ряд, коли небо стане землею, а море пустелею!

– А твої батьки були не взмозі виховати гідного чоловіка, чи тобі мішається язик. – Я обпалила його холодом своїх слів.

– Можеш не журитись, Олтен. Твій татусик, не зміг оплатити навчання в рядах з нами, тож тобі краще помовкувати!

– Та я краще вдавлюся, а ніж буду стояти поруч із вами!

 – Ми віримо у твої слова! - мовив той самий хлопець зірвавшись гидливим сміхом.

Я не хотіла більше слухати цю маячню і підчепивши Астера за руку потягла до столиків, що притягали своїм затишком. Я відкинула думки про цей триклятий університет на далекі часи повертаючи увагу до розповіді Астера, який хотів спитати як я, але я сухо мовивши« все добре» сказала 
продовжувати його розповідь.

Коли вони повертались в автобус, всі студенти були вже по вуха завалені різноманітними покупками та валізою вражень. Професор Айрі перерахував нас і кивнув міс Род, що всі на місті. Вона, як найближча до водія не дивлячись на нього мовила, що можна їхати.

Наша подорож пролягала до самого університету, а потім вже після невеличкого відпочинку і зминання трьох тижнів, нас повезуть в особливий корпус для обміну знаннями та пафосних фоток.

Після смачного обіду, я нарешті відчула наскільки все ж таки виснажилась і поклавши голову на «бідолашку» руку Астера заснула, а прокинулась вже коли ми під'їжджали до…Університету.

Я широко розкрила очі роздивляючись будівлю. В автобусі майже всі ще спали, а мені здавалось, що мої очі підводять мене! Це не був двір нашого університету, це навіть був не університет!

Це величезна споруда великого корпусу імені Фріца Фонкевіра Великого!

- Що ми взагалі тут робимо!? – Мій голосний викрик подіяв краще будь-якого будильника, піднімаючи людей, через яких в автобусі піднявся величезний хай.

– Що ми тут до біса робимо!?...
                                                                                     ***

Я не вірила своїм очам вдягаючись та перев’язуючи шию, хустинкою цих… зазнаних! Як виявилось ми обмінялись транспортом і необачно обмінялись своїми речами! Всі нормальні люди сказали б що потрібно щось робити! Але коли всі погляди напрямились на Професора Айрі, він сказав, що хай так і буде і ніхто не здогадається хто ми. Його головним аргументом було те, що 

— «Ну, за це мене не звільнять. Значить можна повеселитись!»

І зараз, через його «повеселимося» всі з кислими обличчями перевдягались в таку ненависну форму, пов’язуючи жахливу краватку-хустку на шиї. 

– У вас не правильного коліру краватка. – Почувся глибокий спокійний голос. – І чоловіча форма.

Я підняла очі та побачила високого чоловіка в костюмі трійці, який дуже схожий на мій. 
– Мене змусять одягти спідницю тільки через мій труп. – Хмикнула я вдивляючись в його здивовані очі. – Мені чхати, навіть якщо зроблять фото без мене, я все одно псую кадр. – Буркнула я підійшовши до нього та взявшись пальцями за бейджик, що висів на його шиї. – Марло Крайт. – Голосив його бейджик. 

– Показуйте, де там у вас «правильні» краватки. Професор Крайт.

– Ви вирішили, що мені більше зайнятись нічим!? – Він ненавидів зазнаних людей, що ставились до людей як до сміття.

– Якщо я загублюсь – це буде таким собі подаруночком.

– Йдіть за мною. – Здався професор широким кроком підіймаючись по сходах. Я засміявшись наздоганяла його розв’язуючи краватку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍