Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 2. Поцілунок, що не пробачає

"Найтепліше полум’я — від того, що заборонене."
— напис на розбитій масці з храму Місяця

 

Акане сиділа на скелі, що виходила до озера. Її ноги торкались води.
Раптом — відлуння кроків. Вона вже знала, хто це.

— Ти знову прийшов, — прошепотіла.

— Я не йшов, — відповів Кейдзо, з’являючись з-за дерев. Його хода — м’яка, але у кожному русі — напруга хижака, який дозволяє не нападати.

Він став поруч. І не подивився одразу.
Бо в його очах палахкотіло дещо страшніше за вогонь.

Ревнощі.

— Ти пам’ятаєш його? — запитав він тихо.
— Я пам’ятаю всіх, кого любила.
— Але він... живий. І йде за тобою.
— Як і ти.

Вона повернулась до нього обличчям.

Її дихання збилось. Він наблизився. І тоді…
він торкнувся її шиї, вперше. Тільки пальцями. Але з тією ніжністю, від якої кров перестає текти в жилах, бо все йде до серця.

— Якщо ти піддасися мені, — прошепотів він, — ти втратиш себе.
— А якщо ні — я втратю тебе, — відповіла вона. І... нахилилась ближче.

Їхній поцілунок був як битва.

Її губи — гарячі, як клятва.

Його — тремтячі, як правда.

Це не було ніжно. Це було глибоко, боляче, справжньо.
Немов обидва знали — завтра все зміниться.

Та коли вона відступила — у його очах не було радості.
А тінь.

— Що?.. — запитала вона.

— Ти поцілувала перевертня в ніч повного місяця.
— І що?..
— Це… клятва. Це прокляття.

Навколо озера здійнявся вітер.
І в ньому — голос.

— Акане…

Вона завмерла. Той голос...
Наречений. Живий. Тут.

А її губи ще пахли лисом.

 

Вона обернулася...
Між дерев — постать у срібних обладунках.
Його очі — гострі, як меч.
А в них — біль. Не від війни.
Від зради.

— Мені не треба було бачити поцілунок, щоб знати: ти більше не моя.

***

Любі читачі! Сподобалася історія?

Будь ласка, ставте серденька, додавайте книгу у бібліотеку та підписуйтеся на сторінку - аби  читати цю та інші захопливі історії.

 

 

 Акане

Я бачила його ще до того, як почула.
Кейдзо завжди приходив, як ніч, яка не питає дозволу.

Але цього разу... він дихав інакше. В його тінях було щось ближче. Щось… потрібне.
А може, то я стала ближчою до своїх власних тріщин.

— Не говори, — сказала я, коли він хотів заговорити.
— Просто… будь.

Його пальці торкнулись моєї руки. Не впевнено — майже сором’язливо, як вперше торкаєш болю, що не твій.
Моя шкіра... я не пам’ятала, що вона жива до цього моменту.

Я не тікала. Не ховалась.
Навпаки — я тягнулася до нього. Не руками, а чимось глибше. Внутрішньою темрявою, що шептала: “дозволь собі згаснути в ньому”.

— Ти боїшся мене, Акане?
Його голос був хриплий. З надривом, що викликає сльози — і бажання водночас.

— Ні. Я боюся, що забуду, яка я… без тебе.

Ми впали на траву, що дихала теплом ночі.
Його тіло було напружене. Але не для нападу.
Для зізнання. Шкірою.

Його губи торкались мого вуха. Не цілували — просто... були.
А я стискала його сорочку, як молитву.

Його рука торкнулась мого живота. Пальці малювали щось, чого не було видно. Але я знала — це моє нове ім’я.

— Я вчуся тебе торкатися, — прошепотіла я. — Не як ворога. Не як спокусу. Як вогонь, якого не боюся.

— Я не вартую цього, — сказав він.

— Я теж.

І ми обоє — лишились.

Я заснула на його грудях. І вперше за роки не бачила снів.
Бо він був — тут.
І він був моїм сном, наяву.

А вранці…
Я прокинулась одна.

Тільки аромат лиса.
І на шкірі — подряпина від його кігтів.
Легка. Тонка. Як підпис на листі, який не дочекався відповіді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍