Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 3. Серце як поле бою

"Я ніколи не хотіла, щоб за мене билися. Але хтось завжди готовий вбивати, коли любить не так, як треба"

 

Акане

Я стояла посеред галявини, де ще вчора ми з Кейдзо ділили тишу.
Тепер — тиша була напруженою. Важкою. Як натягнутий лук.

Він вийшов із тіні — мій наречений.

Аріно.

Срібло його обладунків різало сонце. Його обличчя було незмінним…
Та очі — очі палахкотіли болем, що вбиває повільніше за меч.

— Ти… була з ним, — сказав він.

— Я була з собою, — відповіла я.

І тоді з’явився Кейдзо.
Без зброї.

Без щита.

Лише тіло, дике й прекрасне. І погляд — такий самий, як тоді, коли він вперше торкнувся мого зап’ястя.

— Я не битимусь за неї, — сказав він. — Вона не річ.

— А я битимусь, — відповів Аріно. — Бо я втрачаю її.

Я хотіла закричати. Але слова застрягли. Мов страх.

Я не хотіла поєдинку. Я хотіла... бути. З кимось, хто бачить мене — не як спадкоємицю, не як обов’язок. Як жінку, що теж має серце з полум’я.

Бій почався без сигналу.

Меч проти кігтів.
Людська честь проти звіриної свободи.

Вони билися мовчки. Але кожен рух кричав.
Кожне зіткнення — як спогад, який ріже.

Я бачила, як Аріно зриває маску Кейдзо — ту, якої не було.
Я бачила, як Кейдзо відступає не від удару, а від мого погляду.

— Зупиніться! — нарешті вирвалося з мене.

Але вже було пізно.

Меч Аріно торкнувся плеча Кейдзо — не смертельно, але глибоко.
Кров — гаряча, темна — вдарила в землю.

І тоді я відчула…
щось рветься в мені. Не пісня. Не сон.

Щось живе. Щось моє.

— Досить, — прошепотіла я.
І випустила з долоні полум’я.

Не для нападу. Для розділення.

Полум’я стало стіною між ними.
А я — стала між цим полум’ям. Вибір. Жива межа.

— Я не ваша. Я — своя.
Але я люблю.
І я не дозволю любові вбити когось із вас.

Аріно опустив меч.
— Ти не змінилась… але стала чужою.
— Я стала собою.

Кейдзо зробив крок назад.
У його очах не було перемоги.
Лише… полегшення.

А потім він пішов.
Без слова. Без дотику.
Залишив мені лише подих вітру — і шрам на серці.

Бо любов — це не завжди “залишайся”.
Іноді це — “йди, поки ще можеш мене любити.”

+

Акане

— Ти вигнала нас обох, — сказав Аріно.
Він стояв на порозі мого храму, де квіти ще не встигли зів’янути, але погляд уже пах війною.

— Ні, — відповіла я спокійно. — Ви пішли самі.

Він зітхнув.
— А чому ж твоє обличчя каже: “повернись”?

Я не знала, що сказати. Бо він мав рацію. Частково.
Але тільки частково.

Я дивилася у дзеркало. У власні очі.
Щоранку — і щовечора — останнім часом я бачила в них щось нове. І не розуміла, що саме.

Поки не стало пізно не бачити.

Вночі, коли тіні були м’якші за подушки, я вийшла на ганок.
Вітер обійняв мене, як Кейдзо колись.
А разом із вітром — шепіт.

— Акане…

Я завмерла.

— Я знала, що ти з’явишся, — прошепотіла я в темряву.

І він вийшов.

Кейдзо стояв мовчки. У тіні, де його обличчя лишалось наполовину схованим.
Але я відчувала — він дивиться. На мене. У мене.

— Чому ти пішов? — спитала я.
— Бо коли ти сказала “я своя”, я зрозумів — я більше не частина тебе.
— Але ти... все ще в мені.

Він мовчав. Потім зробив крок ближче.
Той самий дотик — очей. Тіла ще ні.

— Я думав, я зрадив тебе. Що поцілунок... прокляття.
— А він був благословенням.

Я тремтіла. Не від холоду. А від правди.

— Кейдзо…
— Що?

— Я... чекаю.

Він зупинився.
Не дихав. Не моргав.
Його голос став шепотом:
— Кого?

— Тебе, — сказала я. І поклала руку на живіт.
— Але вже не тільки.

Його погляд зламався. Мов світ обвалився всередині нього.

— Це…
— Так.

— Але...
— Це твій. Це наш.

І тоді він торкнувся мене.
Не жадібно. Не як звір.
Як чоловік, який нарешті знайшов місце, де хоче лишитись.

Його рука — на моєму животі. Його чоло — до мого. Його дихання — в моїх сльозах.

— Я боявся принести тобі біль.
— А приніс мені... життя.

Я тримала його пальці так, ніби вони — моє нове серцебиття.

— Не тікай, — прошепотіла я.
— Я більше не можу, — відповів він. — Бо ти — мій ліс. Моє полум’я.
І тепер — мій дім.

+

Акане

Я стояла біля плеса. Озеро, мов срібна тканина, гладеньке й дзеркальне, застигло в тиші, немов боялось дихнути.
Я опустилась навколішки і торкнулась поверхні. Вода здригнулась — як шкіра, коли хтось проводить по ній пальцем.

І там була вона. Я.

Моє волосся стало довшим. Тепер воно спадало важко, як ніч після втрати.
Обличчя — ще гостріше, ніж колись, бо я навчилася говорити “ні”, але й дозволяти “так”.
Очі... колись сріблясті, тепер кольору попелу після полум’я. Вони знали, як горіти, але й як згорати.

Мої губи стали повнішими — не від бажань, а від мовчання, яке я тримала в собі.

А руки... вони вже не були для чаклунства.
Тепер — для життя.

Я торкнулась живота.

— Ти ростеш у мені, і я вже не сама.

І тоді я почула його.
Кроки.

— Чиї очі матиме твоя дитина? — сказав голос позаду.
Я не оберталась. Не одразу.

— Аріно.

— Я питав, Акане. Очі — чиї? Твої чи… його?

Я підвелась. Повільно. Гордо.
Вітер розхитував мій пояс, і я знову відчула себе жінкою, що не ховається.

— Його.

Мовчання було гостріше за прокляття.

Я обернулась і вперше за місяці глянула йому прямо в очі.
І в його зіницях — буря.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍