Ангеліна Кріхелі - Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі

Я вийшла з кабінету вже передчуваючи, як обговорюватиму з колегами ідеї для подібної реклами. З думками про можливості й з посмішкою на обличчі знову поставила собі питання: «Коли ж я зустріну свого «ідеального» чоловіка, який не боятиметься нестандартного підходу до життя? А то ж зі мною нудьгувати не доведеться».

До вечора прикмета повною мірою себе виправдала. То собака не знаходився підходящий, то мультиплікатори наші відмовлялися малювати те, що я від них прошу, то ціна на столи виявилася такою, що я б не купила його, навіть якби танцював на ньому улюблений співак для реклами. А під кінець ще колеги із сусіднього відділу покликали на тортик із чаєм, щоб оголосити всім про свої заручини і швидке весілля.

За вікном, як на зло, летять пухнасті сніжинки. Білі такі, ніким не зворушені. Ось прямо, як я! Красива, розумна і нікому не потрібна. А вони ще й поцілунок весільний репетирувати стали під загальне «гірко». Тут мене і розібрало. Перепросила, заявивши, що це від щастя за хлопців, і швидко зникла по-англійськи. Поки не почали лізти в душу з удаваним співчуттям і дуже щирою зловтіхою. Бо колектив у нас заміжньо-одружений. І тільки ми з шефом — два волоцюги, закохані в роботу. Нас через це у свій час навіть сватати намагалися. На щастя, безуспішно.

Піду, з горя кави нап'юся. Вийшла з офісу, і мене немов огорнула снігова завіса. На вулиці повітря сповнене ароматом гарячого шоколаду та хвої: передноворічний Київ — справжня казка. Щороку цей час приносив із собою якесь диво, але цього разу я відчувала, як це диво немов проходить повз мене, залишаючи тільки легку гіркоту на язиці.

Я йшла вулицею, вкритою білим килимом снігу, і не могла не посміхнутися, дивлячись на затишні вогники у вікнах. Київ — моє рідне місто, і кожен куточок тут мені знайомий. Сніг іскрився на лампах вуличного освітлення, а в повітрі витав дух свята, змушуючи мене відчути себе якось по-особливому. Але водночас поза цим святом життя.

Проходячи повз щасливі сім'ї, які сміялися, ділилися гарячими напоями і дивилися одне на одного з ніжністю, всередині мене виникав холодок. До тридцяти п'яти років у мене все ще немає ані чоловіка, ані дітей, ані навіть друзів, з якими можна було б розділити цю красу. Я почувалася картиною без рамки, яку загубили серед яскравих пейзажів.

Повз мене проходили пари, тримаючись за руки, їхній сміх лунав у сніжному повітрі, і я не могла не зітхнути сумно. Чи заздрість це? Іноді мені здавалося, що я дивлюся на себе збоку — спостерігаючи за цими сценами, відчуваю себе не учасницею, а просто глядачем. І, незважаючи на все це, я продовжувала любити своє місто. Воно не винне в моїй ситуації. Київ для мене як друге серце: вулиці, якими я бігала в дитинстві, парки, де гралася із сусідськими дітьми, і ті кафе, де я завжди замовляла свою улюблену каву.

Зупинилася біля одного з них — маленького, але затишного містечка, де мене завжди впізнавали. Продавець Сергій усміхнувся мені, як старому другові. Я знала, що він не просто бариста, а людина, яка цінує життя і комфорт так само, як і я. Він не подає каву в одноразових стаканчиках навіть у тому випадку, якщо це кава «на винос», а заварює її у порцелянових чашках, адже для нього це більше, ніж просто робота. Це ритуал, який робить життя кращим. І це довіра до відвідувачів, які неодмінно повернуться. Сергій якось зізнався на мої розпитування, що за час його роботи в кафе не повернулися лише п'ятнадцять чашок. Зате продажі зросли на двадцять відсотків. Ось справжній геній реклами та психології! Просто, тонко і дієво.

— Кларо! Як завжди, еспресо? — запитав він, а я кивнула, відчуваючи, як тепло його голосу розтоплює холод навколо мене.

Він налив мені кави, і я затрималася, щоб помилуватися його посмішкою. Як же легко він міг підіймати настрій! Узяла чашку, відчувши тепло порцеляни в руках. З кожним ковтком намагалася обдурити себе, що все буде добре, що життя прекрасне і, можливо, скоро мене наздожене щастя.

Я сіла в кутку кафе, обхопивши обома руками свою порцелянову чашку з кавою, і слухала, як за сусіднім столиком дві молоденькі дівчини обговорюють свої плани на вихідні. Їхні голоси лунали, наче з іншого світу, сповненого можливостей і безтурботності, де життя тільки починалося.

— Ти чула? Завтра після ремонту знову відкривається цей легендарний магазин чоловіків! — натхненно сказала одна з них, а друга із захопленням піддакнула:

— Так, я вже забронювала час! Кажуть, там такі хлопці! Просто мрія!

Я підняла брову, прислухаючись до розмови. Магазин чоловіків? Це звучало, як щось із комедійного фільму, але в глибині душі мене зачепила ідея. Я ніколи не була впевнена, що зможу знайти своє кохання в реальному житті, але думка про те, що мені запропонують вибір, здавалася інтригуючою. Відчути себе тим, у кого є право вибору... Це приємно лоскоче нерви. От тільки хто погодиться добровільно виставити себе «на продаж»?

— Але ти ж розумієш, що ми можемо наштовхнутися на когось знайомого, — зауважила інша дівчина, і її голос нагадав мені про мої власні страхи. — Я не хочу, щоб хтось сміявся наді мною.

Ці слова резонували в моїй свідомості. Я теж боялася, що якщо хтось побачить мене там, це стане об'єктом для обговорень і жартів. Уже уявляла, як хтось зі старих знайомих зі здивуванням подивиться на мене й скаже: «Що, Кларо, вже й за чоловіком у магазин пішла?»

Але всередині мене запалилася іскорка. Може, це саме те, що мені потрібно? Чому б не спробувати? Я мріяла про справжнє кохання, а не про те, щоб сидіти на самоті за столиком кафе і спостерігати за чужими щасливими обличчями. Може, в цьому магазині я зможу змінити свою долю?