Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

Нелегка щоденна праця поета-лірика, його непрості взаємини із колегами, редакторами та знайомими, а також із власною донькою, проблеми сучасної молоді, внутрішнє життя Спілки письменників з брудними чварами та інтригами переносять читача у переддень Помаранчевої революції – і все це в повісті Дмитра Стельмаха «Фарс-мажор».

3 січня, субота

Тільки сьогодні прийшов до тями після святкування Нового року. Пішов подивитися, а чи нема там яких листів для мене в поштовій скриньці. Є! Від Владислава Ярівчанського! Не можу не навести його повністю, бо це для мене така радість і честь!

«Дорогий колего!

З київських пагорбів за нашим давнім звичаєм обсипаю різдвяним житом-пашницею!

Хай Вам ведеться завжди і в усьому, в малому і в великому кожного дня 2004 р. Року, який мусить змінити (і змінить!) долю нашої нації на краще.

Хай не втомлюється Ваша душа і розум у праці в ім'я нашої святої матері України.

Нехай Боже благословення витає над Вами, Вашими рідними і близькими.

Сердечно Ваш Владислав Ярівчанський».

Як радісно, що мене в моєму тихому Приірпінні не забув привітати голова Національної спілки письменників України! От саме в цьому я і вбачаю визнання мого поетичного внеску в сучасну українську літературу.

4 січня, неділя

Якщо хто ще не знає, що таке Приірпіння, розповім.

Приірпіння – це Ірпінь, містечко під Києвом, і велика околиця – Буча, Ворзель, Гостомель, і ціла низка сіл, моє улюблене Забуччя, де я замолоду частенько збирав солодкі приірпінські ягоди, де я не раз сидів у місцевій чайній, яка тоді називалася «Столова». Мальовничий край, який люблять письменники і поети, а в благословенному Ірпені є славний Будинок творчості письменників, на березі тихої звивистої річечки, осередок духовності і культури.

Як патріот свого краю, всі свої нові вірші я відношу передусім до «Ірпінського вісника», вулиця Мінеральна, 7, де вони неодмінно виходять друком у рубриці «Поезія нашого краю». У такий спосіб я прищеплюю ірпінчанам смак до естетики і поетичного слова. Ось як писала про мене в одній статті Зірка Нечитайло, головний редактор газети:

«Дмитро Порядний пише з думою про народ, з вірою в народ і часто виступає від імені народу, бо нерозривно пов'язаний зі своєю українською генезою, з корінням невмирущого козацького роду, з питомими джерелами високої духовності і тонкого ліризму».

Краще не скажеш.

5 січня, понеділок

Хотілося б пояснити мій творчий метод та особливості творчості.

Моя улюблена літературна форма розроблена мною самим, і називається вона квінтьємою. Квінтьєма складається з п'яти строф, кожна з якої складається з п'яти рядків. Я – батько-фундатор приірпінської квінтьєми. Квінтьєма – мій поетичний еталон у творчості. Можна сказати, що це народна і водночас салонна поезія. Багато кого мої квінтьєми дратують, але ж то все заздрощі нездар, які самі нічого кращого написати не можуть, ясна річ. Хто в нас критики? Ті, хто не відбувся в літературі.

Я завжди стояв на сторожі чистоти української мови і мелодики в поезії. Я завжди відстоював традицію рими у віршах і ніколи не подам руки тим, хто засмічує поезію так званим верлібром, чи білим віршем – набором слів, що має називатися поезією. Якщо писати без рими – то це білий вірш, а писати римовано – то чорними віршами? Відтак, я – негритянський поет? Я – український поет. І вже саме це накладає на мене велику відповідальність.

6 січня, вівторок

Зайшов у гості мій найкращий друг Емік Гольдман. Емік – ветеран руху хіпі ще з початку сімдесятих. Носить довге волосся, латані американські джинси і футболку з ликом безсмертного Джима Моррісона. Може годинами розповідати про неперевершений вокал Роберта Планта і бідкатися, що нинішня молодь занапастила святі ідеали шістдесятих. Працює в ремонті електротоварів «Друге дихання» на Глибочицькій. У Еміка золоті руки. На кожному пальцю по коштовному персню. Цю моду, за його словами, він у Рінго Старра перейняв. Прощаючись із господарями, Емік завжди каже одну й ту саму фразу, яку я вже і чути не можу: «Як казав великий Ерік Бердон, нам треба вшиватися звідсіль».

Емік живе шикарно, щомісяця отримує пакунки з-за кордону від родичів, але постійно ностальгує за Радянським Союзом, коли пиріжки були по десять копійок і кубинські сигарети по двадцять. Уже два роки Емік носиться з ідеєю відкрити в Києві перший кооперативний тир імені Якова Блюмкіна, але каже, що є проблеми, бо в Києві все захопила українська мафія, яка вимагає, щоб тир був або імені Богдана Хмельницького, або імені Івана Мазепи. Емік любить Троцького і Бродського, каже, що тільки в еміграції може по-справжньому самореалізуватися творча особистість. За Еміком, саме спілкування з іноземцями в іншомовному оточенні змушує тебе сказати щось вагоме своє.

Емік дістав пляшку «Каберне», сказав, що треба підлікуватися. Сказав, що в нашому віці треба підживляти кров червоним. Сказав, що воно не тільки сприяє травленню, збагачує кров мікроелементами, зміцнює судини, але й радіонукліди виводить.

– Еміку, а звідки ти всю цю премудрість знаєш? – поцікавився я.

– Я всю цю премудрість знаю з сьомого тому Енциклопедії Брокгауза і Ефрона, – викотив свою стандартну відповідь Емік. Він її вичитав у книжці якоїсь емігрантки про якогось поета, розстріляного більшовиками, і завжди видає як власну. Свинство, звичайно, але я терплю. Ми, українці, взагалі народ терплячий і мудрий. А Емік любить паралізовувати своїх візаві удаваною вченістю.

7 січня, середа

Подзвонила донька Мотря, привітала з Різдвом. Спитала, що таке ерогенні зони.

Відповів, що це ділянки тіла, що скучили за ніжними дотиками люблячих рук.

Донька дорослішає на очах.

Мотря – першокурсниця гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія», вивчає літературну творчість, член літературного гуртка «Острозькі черниці», вся в мене, моя гордість і надія. Мотря пише вірші про самотність, келії, свічки, кров та нерозділене кохання, що так характерно для її юного віку. Активно вивчає англійську й італійську. З нами жити не хоче, мріє познайомитися з італійцем для дружби і спілкування. Каже, що предки ми хоч куди, але наше покоління