Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 9, Вальдемар Лисяк

лінією цього дому. У світлі пізніших досліджень істориків теза Фейєрбаха має ознаки ймовірності; фактом є і те, що Стефанія де Богарне померла в 1860 році, переконана, що "сирота Європи" був її викраденою дитиною.

Я ж помру, переконаний, що Фейєрбах покінчив життя самогубством: у 1832 році він передав меморіал безпосередньо (минувши придворну канцелярію) до рук баварської королеви-матері, яка походила з "боденського дому", чий морганатичний рід тільки-тільки (1830). , після дюжини років інтриг і вбивств, отримав владу в Бадені. В своїй наївності він думав, що зміст документа не буде відомий "злочинно ангажованим особам". На його подив, отримана відповідь була насичена заявами про "неполітичність надання розголосу", наказами "чекання до часу порозуміння в майбутньому", і зводилася до слова: мовчати!

Але Фейєрбах не збирався мовчати і продовжував слідство, поки не знайшов щось сенсаційне (як освідчив своїй дочці Шарлотті). Через кілька днів він забрав свою сенсацію в могилу; його отруїли. Тоді "Ранкова Пошта" нагадала про попередні раптові смерті людей, які, ймовірно, занадто багато знали про Хаузера. Це замовчування тих, хто знав, тривало ще довго. На початку ХХ століття, коли Якуб Вассерманн писав знаменитий роман "Каспар Хаузер, або Обважнілість сердець", одна німкеня написала йому і повідомила, що її прадід, баварський державний діяч, причетний до "справи Хаузера", з цього приводу покінчив із собою.

Імовірна мати Каспера, Стефанія де Богарне, прийомна дочка Наполеона Експонований в музеї в Ансбах плащ, який носив Хаузер в той момент, коли йому було завдано смертельну рану. Білим колом позначено місце удару стилетом

Хаузер згинув 14 грудня 1833 року в парку Хофгартен в Ансбаху. Він отримав удар стилетом від "людини у чорному", якого страхували двоє його супутників. Він помирав три дні у повній свідомості. На тому місці, де його дістав убивця, було поставлено готичну колону з написом: "Тут невідомий убив невідомого". На могилі є напис: "Тут лежить Каспар Хаузер, загадка своєї епохи. Загадковим народився, і смерть його була загадковою".

Донині таємниця цього знайди конкурує із "залізною маскою" Людовика XIV за звання найбільшої історичної загадки сучасності. Про "сироту Європи" писали сотні авторів. Упродовж ХІХ століття про нього співали народні балади, а на ярмарках демонстрували ілюстрації, що ілюстрували його драму. Нині "хаузерологи" зосереджені переважно на психосоціологічному аналізі, експонуючи духовну самотність і незвичайність баварського доброго дикуна в цивілізованому суспільстві (саме це зробив Херцог зі знаменитим фільмом "Кожен за себе, один Бог проти всіх", після якого один із критиків запитав: "Чи, здобувши знання про людей, Хаузер зрозумів, що він так само відрізаний від них, як тоді, коли сидів у підвалі?").

У свою чергу, проблематика сучасного інтересу до Хаузера в аспекті політичної головоломки більше не зосереджуються на питаннях: "баденський дім" чи "баварський дім"?, на припущеннях, нібито Хаузер був позашлюбним сином Наполеона, або про те, чи була смерть знайди політичним убивством, оскільки останнє не викликає сумнівів. Цей "політичний сюжет" сьогодні постає в теософській або месіанічно-окультній версії. Згідно з нею, Хаузер мав відіграти роль Месії в Європі (у Швейцарії виходить періодичне видання "Каспар Хаузер – дитина Європи"), вирішальну роль для континенту у вічній боротьбі Добра і Зла, роль рятівника. Найбільш рішучий прихильник цієї теорії (вже майже сто років) Петер Традовський у книзі "Каспар Хаузер, або Боротьба за дух, внесок у розуміння ХІХ і ХХ століть" (1980) провів паралель між смертю Каспара та Голгофою Христа, а потім заявив: "Хаузер, як спадкоємець престолу Бадену, мав надати соціального вигляду Карлсруе те, що дух Гете створив для Центральної Європи". З цим можна погодитися настільки, що «дух Гете» — Гете настільки закоханий у Наполеона, що для багатьох німців це межувало з грубо зрозумілою національною зрадою — є духом наполеонівської ідеї об’єднання Європи на основі антифеодальних законів, духу визволення нар. Після падіння Бонапарта йому не вистачало наступника. Традовський звужує це питання до самої Німеччини, припускаючи, що у вирішальний момент – під час Весни Народів (1848 р.) – Німеччині забракло Хаузера як харизматичного лідера, який би на чолі демократичних елементів протистояв силі німецького зла, символом якого була Пруссія.

Гаразд, але яке відношення до цього має Людвіг II Віттельсбах? Має, терпіння!

Людвіг завжди мене інтригував; Я багато читав про драму на озері Штарнберг і нарешті моя стомлена голова породила сон. Це був дивний кошмар, у якому я грав роль сатрапа, який бажав задовольнити свою цікавість. Для цього я викликав начальників поліції, розвідки та контррозвідки і спитав, хто найрозумніший у світі. Вони відповіли, що я. Тому я запитав, хто другий мудрий. Потім згадали ім'я лауреата Нобелівської премії та денінської, людини, яка в очах народу була пророком і святим.

- Де цей чоловік?

- Ось, екселенція.

- О так... Це чудово, а де він живе?

- У нас, екселенція.

- Дебіли! – крикнув я, – це ясно, ​​я питаю, де він саме живе!

- У нас, екселенція.

Тут я збентежився.

- За що?

- Профілактично, згідно указу про охорону нашого довкілля, екселенція.

У камері сидів старець, нерухомий, як воскова статуя. Побачивши мене, він лише звів свої спокійні очі, в яких я побачив презирство та байдужість. Мене образив цей погляд. Стривай, розумнику, - подумав я, - подивимося, чи допоможуть тобі твої нагороди, грамоти і звання. Але спершу дай мені якусь пораду, а вже потім я зроблю тобі "куку". І я порушив мовчанку:

- Ти знаєш, хто я?

- Зозуля, — відповів він, усміхаючись.

Я здригнувся і подумав, що не хотів би, щоб мене судив цей чоловік.

- Маєш рацію, — сказав старий, — я б наказав тебе повісити.

Тоді я зрозумів, що він читає думки, і згадав, звідки я знав його обличчя: це було обличчя Авіценни[1].

- Що ти знаєш про мене?

- Що ти прийшов за порадою, – знову посміхнувся він.

Я сів біля нього на нарах і вдягнув свій голос у новий одяг:

- Вибач мені за мої погані думки, але я... я так подумав навмисне, бажаючи перевірити, чи справді ти читаєш чужі думки і заглядаєш всередину серця. Але подивись ще глибше, і побачиш, що я дуже поважаю тебе і готовий негайно звільнити, якщо ти тільки скажеш мені, як знайти ключ до таємниці Людвіга.

- Це просто,