Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 9, Вальдемар Лисяк

жіноче обличчя. Він народився 25 серпня 1845 року в мюнхенському палаці Німфенбург. Здобув ґрунтовну домашню освіту. Батько хотів віддати його в університет, але Людвіг Оттон Фридрих Вільгельм заперечував - він ненавидів штовханину. З дитинства він був мовчазним, чутливим, нервовим, поетичним, закоханим у середньовічні легенди та самотність. У віці вісімнадцяти років він був оголошений повнолітнім і в березні 1864 року посів трон, поклавши початок правлінню листом, який ад'ютант відвіз Вагнеру. Лист був закликом: Приїжджай!

Сьогодні Ріхард Вагнер є міцною колоною в храмі музики. Тоді це був лише дерев’яний стовпчик в огорожі, що оточувала цей собор; Вагнера ніхто не хотів. І не тому, що німецька поліція переслідувала його за участь у революційному русі Весни Народів, політичні переслідування лише прикрашають митця – вони не хотіли музики Вагнера. У Парижі його "Тангейзера" освистали. У Відні відмовилися від "Трістана та Ізольди" як від такої, яку не можливо виконати. Дно митця — не провал твору, а байдужість до його творчості. Вагнер опинився на дні... і почув стукіт знизу. Постукав невідомий йому вісімнадцятирічний коронований хлопець.

За кілька років до того Людвіг попросив батька взяти його на виставу "Лоенгрінв". Зала була розчарована, крім нього - він був зворушений до глибини душі. Тепер він пише Вагнеру: "Найдорожчий приятель", він привозить його до Мюнхена, дає йому палац, фінансує, ставить "Трістана та Ізольду", відкриває королівську школу для поширення ідей Вагнера в музиці. Реформа Вагнера (музична драма) починає набувати популярності завдяки захиснику, який, мов чаклун, вийняв його з небуття. Вагнер відбивається від дна: стовпчик з огорожі дістався нефу і росте. Можна заризикувати і сказати, що без Людвіга II не було б Вагнера. Одного цього достатньо, щоб виправдати захоплення, яке пізніші письменники та поети: Аполлінер, д'Аннунціо, Леметр, Пуйо, Баррес, Бйорнсон, Піранделло та Поль Верлен, висловлювали цьому правителю, який вигукував: "Вітаю тебе, єдиний король у цьому столітті жалюгідних монархів, Браво, сір!".

Немає троянди без шипів. Мюнхенський бюргер любив хороше пиво і хороших музикантів у пивній, кращих музикантів йому не було потрібно. У місті піднявся шалений протест проти марнотратства грошей на королівського музиканта. Щоправда, Людвіг сплачував за свою вагнеріаду з власного акту цивільного стану та власних боргів, але для любителів пива це було за одне: Wagner raus!

У розваги було повторення - ті ж люди в 1847 році кричали: Montes raus! проти танцівниці, красивої і дорогої коханки Людвіга I (дідуся Людвіга II), і вигнали її. Для обох Людвігів мюнхенський "vox populi" не був голосом Бога: Вагнер залишив Баварію так само, як Лола Монтес. Він отримає захист короля-чарівника здалеку і листуватиметься з ним. Любов Людвіга до музики ніколи не згасне, мабуть тому Гі де Пурталес вважав трьох символів романтизму: Ліста, Шопена та Людовика II, якого він назвав "королем Гамлетом".

Друге розчарування приносить йому політика. У 1866 році баварські війська є союзниками австрійців, які воюють проти пруссаків, чию ненажерливість бачать навіть сліпі. Молодий Віттельсбах, переодягнений лицарем Круглого столу, у блакитній туніці та чорному плащі, біжить, перевіряючи загони. Але битва під Садовою закінчується поразкою, і Пруссія швидко рухається до панування над Німеччиною. Людвіг пише Вагнеру: "Усюди запанував дух темряви. Я бачу лише брехню і зраду. Договори порушуються, клятви втрачають силу, але я не втрачаю надії, що з Божою допомогою зможу захистити незалежність Баварії". Шантажований Бісмарком, який погрожує відібрати незалежність баварців, Віттельсбах віддає своїх солдатів переможцям для війни з Францією (1870), а потім посилає листа королю Пруссії Вільгельму, пропонуючи йому імператорську корону від імені усі німці (фактично дослівно копіюючи те, що йому надиктував Бісмарк). У нагороду за цю ласку Баварія стає частиною Рейху зі своєю автономією. Чорні думки в улюбленому скиті Трояндового острова на озері Штарнберг. Вагнеру: "Ця жалюгідна імперія викликає в мене жаль, а події 1870-71 років отруїли моє існування".

Шипів зробилося більше, ніж троянд. Троянди були розтоптані пруссаками — він зненавидів пруссаків. Він мстить в стилі пригніченої мурашки: перестає залучати прусських артистів, які охоче приїжджають, бо Людвіг зробив Мюнхен столицею справжньої культури й мистецтва, він викидає зі своєї армії прусських музикантів і відмовляється від послуг великого прусського дантиста; прусацтво — це покидьки, яких він зневажає, а поважає лише Бісмарка, що я цілком розумію, хоч цей поляк підбурював росіян, які придушували визвольні рухи моєї батьківщини: "Бийте поляків, щоб їм розхотівалося жити; мені їх шкода, але якщо ми хочемо вижити, нам нічого не залишається, як їх винищити. Вовк теж не винен, його Бог створив таким, яким він є, і якщо хтось його дістає, то він його вбиває". Якби лелека з Бісмарком сів на дах польського дому, ми мали б кращу історію, але лелеки, що приносили державних мужів такого класу, Польщу тоді оминали.

"Події 1870-71 років" повністю відбили охоту Людвіга до війни і політики. Історичну прусську перемогу під Седаном він проігнорував у показній формі — навіть не хотів читати телеграму про це, і випадок став відомим на всю Європу. Він наказав розставити дивани для своїх солтат-охоронців, щоб вони не перевтомлювалися; він разом із війною стер зі своєї пам’яті воїнів-воїнів. Коли в Мюнхен приїжджали глави іноземних держав, він їхав у провінцію, щоб їх не бачити. Він відкинув політичне керівництво країни, залишивши уряд міністрам, з якими спілкувався листами. У Баварії він дбав про людей і мистецтво, але решту внутрішніх справ, а також міжнародну дипломатію вважав "персоною нон грата" свого життя. Як могло бути інакше, адже головним пристрастю баварських політиків того часу була запекла боротьба між прихильниками прусського "Kulturkampf" і так званими старокатоликами? Будь-яка нетерпимість і її похідні викликали у Людвіга огиду.

Йому просто набридла ця "mysterium iniquitatis", таємниця зла, яка проходить брудною ниткою через історію світу. Вбивство і поневіряння, жорстокість і зрада, насильство і підлість; війни, в яких люди не хочуть воювати, але їм доводиться в них гинути; політика, яка є шахрайством і яка видає себе за благодійність; революції, що пожирають революціонерів і викликають у людей смертельне розчарування; влада, яка замінює культуру і науку, одурманює і змушує можновладців погано чути заклики знизу. Варварська яма, де подібні до лемурів маріонетки нападають одна на одну та виконують огидний балет, який веде до самознищення. Що залишається, як не внутрішня пригода у фаталістичному космосі зла, про який говорив Бальзак: людство не вагається між добром і злом, а між злом і чимось ще гіршим. Людвіг Віттельсбах обрав добро, недосяжний ідеал, але інший мудрець, Г. Б.