Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Чим грітимеш свої поледенілі ноги, Загорнута в нудьгу та сніговий блават? Чи в світлі місяця твоїх плечей агат Оживиться, й сяйне твоє величчя строге? Чи, відчуваючи своє життя убоге, Ти золото здереш із неба синіх врат? Щоб заробить на хліб, немов дитина в хорі, Співати мусиш ти мольби й псалми суворі, Не віруючи в них, або юрбі на сміх Являти мусиш ти, циркачко зголодніла, В невидимих сльозах принади свого тіла І реготатися із болестей своїх. НЕДБАЛИЙ ЧЕРНЕЦЬ В старих монастирях на стінах малювали Святої Істини зображення ясні; Звучали біля них побожних душ хорали, І зігрівали всіх ті мури кам'яні. В часи, як сяяли Христові ідеали, Ченці заводили майстерні голосні На полі цвинтарів, і Смерть вони вславляли, Як мрію любосну, яву в чарівнім сні. Моя душа — гроби, кладовища похмурі, Але нема картин на жалюгіднім мурі Мого монастиря, де вік живу і схну. Коли ж, нарешті, я, чернець розледащілий, Створю з видовища сумного образ вмілий, Рук гордощі і мрій знадливу явину? ВОРОГ Мій молодечий вік — то грози-хмаролами, Лиш де-не-де сонця проблискували з них; Мій сад спустошений громами та дощами, Там рідко стрінеш плід в рум'янцях запашних. Турботи осені мене заполонили, Потрібно брати вже лопату чи граблі, Рівняти ямища великі, як могили, Водою вириті в розрихленій землі. Хто відає, чи ґрунт, перетерпівши зливу, Дасть зав'язі новій божественну поживу, І міцністю наллє осердя золоте? Час пожирає все, все обертає в порох! На крові тій, що ми втрачаємо, росте І набирає сил наш віковічний ворог. ПОРАЗКА Сізіфе, дух твій не погас, Тож легкома підносиш брилу! Хоч люди демонструють силу, — Мистецтво — вічне, тлінний — час. Ось на кладовище жебраче Йде серце змучене моє, І глухо, наче бубон, б'є, І в марші похороннім плаче. Лежать поховані скарби, Забуті в сутінках журби, Здаля від лота і лопати; Там тужать квіти золоті, І ллються ніжні аромати, Як тайнощі на самоті. ПЕРЕДІСНУВАННЯ Над морем був мій дім; він мав стрункі портали, Де сяяли сонця барвисті, як щити, І ті ж ряди колон в напливі темноти До кам'яних печер подібними ставали. Там неба образи пливли в глибинах вод, Там змішувалось все: і музика прибою, І сонця кольори за злотною габою, Що йшли в моїх очах, як світла хоровод. Там жив я в розкошах: напахчені і голі Приходили раби, моїй покірні волі, Стирали піт мені з гарячого чола, Та опахалами освіжували тіло, І таємницю їм збагнуть мою кортіло, Що мій печальний дух нещадно так пекла.