Айрін Сторі Irene Story - Лялька, Айрін Сторі Irene Story

Елена сиділа у вітальні на дивані, поки група криміналістів знімала відбитки в її колишній кімнаті та намагалась з’ясувати, як були взламані двері тоді, коли вони не були взламані. Альдо теж залишився з нею, але сидів в кріслі, періодично поглядаючи на Елену. Замість Федеріко приїхав сеньйор Діас, але це не зменшило напруження, яке й так повисло в повітрі незримо.

- Ти точно впевнена, що там щось було?

- Альдо, ти питаєш мене про це вже вкотре?! Вп’яте чи вдесяте? Я тобі кажу, що я бачила. Колекція мерзенних ляльок-маріонеток, які дуже нагадували жертв вбивств, які ми розслідуємо. А тепер їх там немає, й ніде немає. Слухай, можеш вірити, можеш – ні, але… Чому ти досі тут?

- Знаєш, завжди мріяв побувати під час самого процесу пошуку доказів, а то мені лише залишається працювати з «наслідками».

- Альдо, я зараз не здатна сприймати жарти.

- Мені цікаво, чому двері були зачинені. Якщо хтось сюди зі сторонніх зайшов, то навряд він чи вона дуже сильно б переймалися цілісністю замків.

- Я сама цього не розумію. Але я не брешу. І з глуздом в мене все добре.

- А ти не встигла їх сфотографувати?

- Не пам’ятаю. Мені тоді зателефонував Федеріко, і сказав, що в нас нове вбивство. Я пам’ятаю, що відволіклась… Зараз, мені треба перевірити.

Елена, окрім телефонного дзвінка, більше за добу телефоном не користувалась. Для неї це було незвично. Тому що важливі документа вона переглядала за допомогою додатків та електронної пошти; Елена весь час була на зв’язку зі своїм керівництвом – мріяла, що її відкличуть назад; і, як допомога при можливих стресах, вона писала листи своєму вже мертвому чоловікові. Але за час, що Елена провела з Альдо, в неї жодного разу не виникло бажання щось  комусь написати. І навіть зараз. Вона ніби вперше за певний час контролювала своє життя, не контролюючи його, їй не було соромно за свої вчинки, і вона не відчувала себе винною. Хоча деякі сумніви в адекватності свого мислення в Елени все ж таки з’явились після зникнення ляльок. Але ці сумніви зникли, як жахливе марення, коли Елена знайшла в телефоні одну єдину фотографію полиці, наповненої маріонетками.

- Напевно я зробила це на автоматі. Така собі звичка, коли бачу якісь дивні речі там, де їх не має бути чи коли виїжджаю на місця злочинів. Ось, дивись.

Альдо взяв телефон. І на мить Елені здалось, що він затамував подих.

- Я зараз зроблю копію.

І він, взявши свій телефон, сфотографував фотографію.

- Не дивись на мене так, Елено. Просто це єдиний доказ правдивості твоїх слів. І якщо при пересилці ця фотографія пошкодилась, я особисто би дуже засмутився.

Елена хотіла щось відповісти, але шум біля вхідних дверей її відволік.

- Що за…?! Тільки не він… Хто його сюди покликав!

Альдо подивився туди ж, куди й Елена.

- О, Федеріко. Його тільки й не вистачало. Елено, я піду. Хочу трішки відпочити. Якщо я залишусь, в мене є побоювання, що мене прямо тут заарештують. Буде щось потрібно – пиши.

- Бувай.

Коронер пішов, а слідчий прийшов.

- Федеріко, що ти тут робиш?

- Я тільки дізнався… Як ти, Елено?

- Про що ти?

- Ну, те, що тут відбувається.

- Все вже відбулось. Все завершено, і тебе це не обходить. Побачимось у відділку.

- Раніше ти була добрішою.

- Раніше ти мене не знав.