Ксенія Стрілець - Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець

Ще й Коваленко сьогодні намалювався зовсім невчасно. Є у нього до мене справа. Та ще й важлива. Які у нас можуть бути справи?! Сподобалось на дурняк отримувати послуги? Так не на ту натрапив. Гарний він чоловік, я б сказала навіть гарячий, але краще йому сьогодні не мати зі мною справ.

Якась тотальна невезуха у мене з чоловіками в цьому житті. На дорозі суцільні олені на чотирьох колесах, для яких жінка за кермом, як червона ганчірка перед очима, серед знайомих родини лише мамкині недобізнесмени, що тільки й вміють кидатись іменами та заслугами своїх батьків, а в клубах, так зовсім чоловіки перевелись, там і для сексу гідний екземпляр не знайдеш, тож про побачення, а тим паче спільне майбутнє взагалі мовчу. 

Була лише одна надія, що друг у мене нормальний, але і тут мої мрії посипались. Ух, я йому влаштую, тільки но доберусь до студії.

Ставлю автівку на сигналізацію, прямую до приміщення і лише у відображенні сусідньої вітрини, звертаю увагу на свій зовнішній вигляд. Здається, мені вже час змінити гардероб. Невагома коротка сукня з леопардовим принтом та глибоким вирізом на грудях, навіть натяку не дає на те, що я бізнеследі, хіба що на мінімалках, а от мій настрій вона відображає на всі сто відсотків.

Наче фурія влітаю в приміщення своєї майбутньої студії, і я її таки відкрию, якщо мене не посадять, за нанесення тяжких тілесних.

– Де він? – підвищуючи голос, запитую в адміністраторки й швидко крокую повз двох чоловіків у формовій одежі, що сидять на табуретках зі стаканчиками в руках.

Написи на футболках свідчать, що це ті самі експедитори, які привезли меблі, але я їх поки не чіпаю.

– Ще не приїхав, – перелякано відповідає дівчина і кидається до телефону.

– Я сама його наберу, – зупиняю її, тому що мій палець вже зависає над кнопкою виклику абонента “Вадюша”.

Занадто багато гудків, як на мій настрій, лунає в слухавці, перш ніж він відповідає.

– Доброго ранку, Аделька, – солодко протягує ненависне мені прізвисько, яким він мене називає ще з часів горщиків та пустушок.

– Ти знущаєшся? Чому ти й досі не в студії, після того що наробив?

– А що сталося? – запитує невинно, в той самий час, уявний стілець, можливо навіть один з тих, що він замовив, летить йому в голову.

– Що сталося? Мені меблі привезли, яких я не замовляла. А от вгадай з першого разу, хто їх замовив?

– Аделька, не кіпішуй ти так, а то будуть зморшки й доведеться колоти ботокс, – сміється хрюкаючи. Теж мені майстер гумору на пів ставки. Не спростовує мої слова, а отже це таки його рук справа.

– Це тобі доведеться колоти його, та ще й прямісінько в мозок. Щоб за п'ять хвилин ти був тут з грошима.

– У мене немає такої суми, – каже розгублено. Нарешті до нього дійшло, що я не жартую. Чому, кожного разу коли він робить щось подібне, а я пропоную йому оплатити це, то він думає, що я жартую. Я що зірка Шапіто? 

– Навіщо ти тоді робив це замовлення? – от я питаю, але ж наперед знаю, що нічого розбірливого у відповідь не почую. Хіба що, може саме цього разу, він мене здивує.

– Я, між іншим, хотів тобі допомогти, – починає виправдовуватись і я розумію – ні, не здивує. Коли вже цей горе помічник перестане мені допомагати? Риторичне питання. Не зважайте. – Воно було відкрито на планшеті і я подумав, що ти просто забула його оформити, то я написав адресу, телефон і натиснув відправити. 

– Навіщо ти взагалі туди поліз? – мій голос з кожним реченням підвищується і вже більше схожий на сопрано, ніж завжди притаманний мені альт, від чого моя вчителька з хорового мистецтва була б в захваті. 

– Я думав, що ти просто забула, – бурмоче в слухавку. – А потім і сам забув тобі сказати, що дзвонили з магазину.

– Я вибрала все, що мені потрібно для студії, але збиралась замовляти речі поступово, бо в мене немає такої суми прямо зараз, – ловлю на собі стривожений погляд Вікторії й розумію, що пора закінчувати цю пусту розмову. –  Наступного разу, коли подумаєш, що я щось забула, краще купи мені вітаміни для покращення пам'яті і заради Бога перестань мені допомагати.

Просто відбиваю виклик. Тут нема з ким говорити. Господи, дай мені сили не вбити його при зустрічі. І про всяк випадок, йому краще не з'являтися мені на очі, як мінімум тиждень. А то і два. 

На очі потрапляє фактура, що вже лежить на столі Вікторії і від якої у мене, раніше на років сорок, починає підвищуватись тиск. Пробігаюсь очима по рядках, і це таки моє замовлення, але яке я не збиралась оформлювати. Принаймні за один раз. В кінці документа, шукаю рядок з вартістю доставки. Замовлення доведеться повернути назад, але як не крути, вартість доставки доведеться сплатити, тому що товар таки доставлений.

– Зробимо, так… – розвертаюсь до хлопців, що п'ють каву у мене за спиною, але погляд чіпляється за фігуру, що височить позаду них.  Коваленко власною персоною.