Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

було за часів президентства Ющенка. Серед найгучніших — вихід Соцпартії з Помаранчевої коаліції 6 липня 2006 року заради отримання Морозом посади спікера парламенту. Для СПУ коаліція з Партією регіонів і КПУ стала нещасливою: зраджені «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) домоглися проведення 30 вересня 2007 року позачергових виборів до парламенту, і цього разу СПУ вже не спромоглася подолати бар’єр у 3 %.

Утім коаліція блоку НУНС («Наша Україна — Народна самооборона») і БЮТ у переобраному парламенті теж проіснувала недовго. Про припинення її діяльності офіційно оголосили 16 вересня 2008 року. Лідер фракції НУНС В’ячеслав Кириленко заявив, що «рубікон було перейдено під час парламентських канікул, коли відбулася змова Блоку Тимошенко з Партією регіонів», і наголосив, що ще 2 вересня фактично було створено «прокремлівську більшість у складі Блоку Тимошенко, Партії регіонів і комуністів»115.

Не будемо перераховувати, хто кому з ким і в який спосіб зраджував далі, а наведемо найяскравіший приклад зради після перемоги Януковича на президентських виборах. Ідеться про партію «Пора», яка вела свою історію від Помаранчевої революції і була учасницею НУНС. Її лідер Владислав Каськів у серпні 2010-го очолив робочу групу «Національні проєкти» комітету з економічних реформ при Януковичі; 27 вересня його включили до складу цього комітету; 21 грудня призначили керівником напряму реформ «Впровадження національних проєктів», а з 23 грудня він очолював Державне агентство з інвестицій та управління національними проєктами. З цієї посади його витурили 15 березня 2014 року, тобто вже після перемоги Революції гідності. 25 березня 2016 року його оголосили в розшук116, а 1 листопада 2017 року екстрадували з Панами в Україну117. Того самого дня Печерський районний суд м. Києва відпустив Каськіва під заставу в розмірі 160 тис. грн і зобов’язав здати всі закордонні паспорти118. Був чи ні в його діях кримінал — у кожному разі «Пора», перейшовши на бік Януковича, тихо вмерла.

Для другого етапу політичних зрад характерні зради не тільки між партіями у блоках і коаліціях — було чимало зрад окремих депутатів, які міняли фракції залежно від політичної ситуації. Такі хвилі зрад спостерігалися після кожної зміни влади. Приклади можна наводити десятками, обмежимося одним, як нам здається, найтиповішим. Тим паче він затягнувся більше як на десять років.

Голова правління АБ «Брокбізнесбанк» Олександр Буряк уперше пройшов до парламенту 31 березня 2002 року за спис­ком блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», де він був під № 59. Тоді ж таки втретє став народним депутатом його старший брат Сергій Буряк (1995 року обраний в окрузі № 211 на Київщині, 1998-го і 2002-го — в окрузі № 193 на Хмельниччині). 15 травня, наступного дня після складання присяги, Олександр Буряк записався у фракцію «Наша Україна», але пробув там лише кілька тижнів. Уже 30 травня він став членом провладної фракції «Єдина Україна», до якої із самого початку ввійшов його старший брат. Незабаром «Єдина Україна» розпалася на кілька партійних фракцій, цілком лояльних до Кучми. Сергій і Олександр Буряки приєдналися до спільної фракції Партії промисловців і підприємців України (ПППУ) та партії «Трудова Україна», а після її саморозпуску — до новоствореної фракції «Трудової України», яка демонструвала лояльність і до Кучми, і до очікуваного майбутнього президента Януковича.

Там брати Буряки залишалися і під час Помаранчевої революції. Із фракції «Трудової України» вони вийшли аж 3 грудня 2004 року, коли Верховний Суд України визнав результати другого туру президентських виборів недійсними і призначив переголосування, тобто коли всім стало ясно, що Янукович програв і президентом стане Ющенко. Буряки почали шукати новий політичний дах і знайшли його в ПППУ, лідер якої Анатолій Кінах після першого туру підтримав Ющенка. 21 січня 2005 року, за два дні до інавгурації Ющенка, брати Буряки приєдналися до групи промисловців і підприємців «Воля народу», яка невдовзі перетворилася на фракцію ПППУ.

Там брати Буряки залишалися, доки не настав час готуватися до нової виборчої кампанії. Найпривабливішою і найперспективнішою їм видавалася команда Тимошенко, і 14 грудня 2005 року Сергій та Олександр приєдналися до фракції БЮТ. Вони отримали у списку БЮТ номери 37 і 69 і щасливо пройшли в новий парламент. У зірку Тимошенко вони вірили достатньо сильно, щоб залишитися в її команді попри те, що посада прем’єра дісталася Януковичу. На позачергових виборах 30 вересня 2007 року їм у списку БЮТ відвели майже ті самі номери 38 і 69 і вони знову безтурботно потрапили до парламенту. 18 грудня Тимошенко вдруге стала прем’єром, а 24 грудня з’явилося розпорядження уряду призначити Сергія Буряка головою Державної податкової адміністрації119. Отже, перебування братів у команді Тимошенко цілком себе виправдало.

За Тимошенко Буряки трималися, доки вона обіймала посаду прем’єра. Та перемога Януковича на чергових президентських виборах різко вплинула на політичну орієнтацію Сергія й Олександра — їм захотілося стати корисними новій владі. 17 березня 2010 року старший брат залишив посаду голови ДПАУ120, але вже за пів року, 27 вересня, Янукович включив його до складу комітету з економічних реформ121. Молодшого брата 2 грудня вигнали із фракції БЮТ через його голосування за Податковий кодекс. Олександр Буряк і надалі голосував спільно з «регіоналами», зокрема 10 серпня 2012 року підтримав закон «Про засади державної мовної політики» Ківалова—Колесніченка.

На парламентських виборах 28 жовтня 2012 року брати Буряки не балотувалися за списком ПР, але Сергій Буряк самовисунувся в окрузі № 190 на Хмельниччині — і здобув мандат. У новому парламенті він увійшов до фракції ПР і залишався там до 21 лютого 2014 року — передостаннього дня президентства Януковича, а вже 24 лютого ввійшов до групи «Економічний розвиток», яка орієнтувалася на Ігоря Коломойського. Проте часи змінилися, а з ними й правила гри. Тому до нового парламенту брати Буряки вже не балотувалися.

Звісно, можна сказати, що політичні мандри депутатів у пошуках найкомфортнішого даху спостерігалися не тільки в Україні. Однак тільки у нас ці депутати-­перебіжчики стали таким регулярним і масовим явищем, що отримали власну назву — «тушки». Згідно з канонічною версією походження цього терміна, 2010 року наплив охочих до пропрезидентської більшості був таким великим, що хтось із журналістів дотепно згадав старий радянський анекдот про папугу, який мріяв виїхати із СРСР «хоч тушкою, хоч опудалом»122.

До речі, це ще одне підтвердження того факту, що політична зрада відіграє в Україні набагато більшу роль, ніж політична брехня. Депутати-­брехуни, на відміну від депутатів-­зрадників, власного прізвиська не удостоїлися.

Коротко про третій етап політичних зрад. Точкою його відліку стала реальна зрада українських інтересів Януковичем і Азаровим, коли ті раптово вирішили відмовитися від курсу на євроінтеграцію і взяти курс