Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

з цих рішень не було б можливим без підтримки «групи 239». Ця ж таки група контролювала Президію Верховної Ради, яка протягом тижня ухвалила низку антикомуністичних рішень: 25 серпня — постанову «Про власність Компартії України та КПРС на території України»109, 26 серпня — указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України»110, 27 серпня — указ «Про передачу архівів Компартії України у підпорядкування Головному архівному управлінню при Кабінеті Міністрів України»111, 30 серпня — указ «Про заборону діяльності Компартії України»112.

Звісно, СРСР і КПРС своїми злочинами проти України й українського народу сто разів заслужили на те, щоб їх зрадили їхні власні посіпаки. У ролі зраджених опинилися і ті депутати з «групи 239», які були компартійними функціонерами і тепер утратили роботу. Якщо ж говорити про систему сполучених посудин компартійної, радянської і господарської номенклатури, яка становила керівну верству в тодішньому українському суспільстві, то вона, звісно, ні в чому себе не зрадила, а залишилася при своїх інтересах. Чимало колишніх компартійних функціонерів спокійно працевлаштувалися в новостворених органах державної влади України.

Дальша історія політичної зради в Україні ділиться на три етапи. Найхарактерніша ознака першого етапу — розколи в опозиційному середовищі, інспіровані владою. Це зачепило передусім найпотужнішу національно-­демократичну силу — Народний Рух України (НРУ).

За часів президентства Кравчука НРУ пережив кілька спроб розколу. Найгучніша сталася після IV з’їзду НРУ у грудні 1992 року, на якому єдиним головою НРУ обрали В’ячеслава Чорновола. Незабаром частина делегатів, незгодна з політикою Чорновола, жорстко опозиційною до Кравчука, оголосила про створення Всенародного руху України (ВНРУ). Із НРУ у ВНРУ перейшла тільки невелика група осіб. Очолила ВНРУ народна депутатка України від Києва, професорка кафедри архітектури Київського державного художнього інституту Лариса Скорик. Очевидно, вона не могла тягатися із Чорноволом ні за своїм внеском в українську боротьбу, ні за авторитетом у національно-­демократичному середовищі. Однак ВНРУ і його лідерка здобули потужну піар-підтримку ЗМІ, які орієнтувалися на Кравчука. Активно поширювалися міфи про те, нібито НРУ розколовся навпіл і половина Руху стала на бік Кравчука.

ВНРУ брав участь у діяльності Конгресу національно-­демократичних сил (КНДС), який підтримував Кравчука на президентських виборах улітку 1994 року. Коли ж переможцем несподівано виявився Леонід Кучма, ВНРУ і КНДС негайно припинили діяльність, наче їх ніколи і не було.

Кучма продовжив справу Кравчука, але до проблеми НРУ підійшов більш творчо. Йому вдалося інспірувати не дрібний, а справді великий розкол Руху. Цього разу серед проводу партії Чорновіл опинився в меншості: від нього відвернулися 30 із 48 членів парламентської фракції НРУ, які зняли його з посади голови фракції та обрали замість нього Юрія Костенка. Тодішній депутат-­рухівець, давній друг і соратник Чорновола Ярослав Кендзьор пізніше згадував:

Це сталося 19 лютого 1999 року. Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовіру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракції Руху. Називав поіменно вершителів цього акта — чітко, голосно, повільно. Було видно, що він дістає неймовірну насолоду від приниження людини, якій раніше i слова поперек боявся сказати. «Червона» частина депутатів, аплодуючи, стояла i вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы! Давно бы так!». А він сидів, не опускаючи голови, i дивився просто у вічі Чернякові.

Розкол почався на ІХ з’їзді НРУ, який проходив 12–13 грудня 1998 року. Кендзьор переконаний, що більшість розкольників спокусилася на гроші. На підтвердження цього припущення він переказує фрагмент дискусії на з’їзді.

І от хтось із партійних побратимів викрикує йому (Чорноволу): «Чому одні керівники фракцій i очільники партій відчиняють двері президента Кучми ногою i добиваються від нього ліцензій на ведення бізнесу, різних пільг? У наш меркантильний час лише політикою ситий не будеш!».

В’ячеслав Максимович емоційно пояснює: «Для чого ми сюди прийшли, друзі? Торгувати Україною? Схаменіться, це врешті-решт непорядно!».

I тоді з когорти «костенківців» лунає: «Що з нього взяти… старий дідуган! Невже ви не розумієте, що ваш час давно минув разом з примарними ілюзіями!»113.

Не будемо відстежувати дальший розвиток подій — розколу в НРУ і того, що сталося з Рухом після загибелі В’ячеслава Чорновола в автокатастрофі на шосе під Борисполем 25 березня 1999 року. Важливо відзначити інше: Кучмі вдалося інспірувати розкол не тільки в НРУ, а й у ще двох опозиційних до нього парламентських партіях.

На початку 1996 року Наталія Вітренко гучно вийшла із Соціалістичної партії, чим дошкулила тодішньому лідеру СПУ і спікеру парламенту Олександру Морозу, який готувався стати одним з головних конкурентів Кучми на чергових президентських виборах. Невдовзі Вітренко заснувала власну Прогресивну соціалістичну партію. На парламентських виборах 29 березня 1998 року вона дивним робом подолала чотиривідсотковий бар’єр, набравши 4,04 %. ПСПУ та її лідерка спрямовували свою критику не так на Кучму, як на СПУ і Мороза.

Ще одна опозиційна до Кучми партія — «Громада» — на чолі з експрем’єром Павлом Лазаренком. У лютому 1999-го тодішній генпрокурор Михайло Потебенько зажадав від парламенту позбавити Лазаренка депутатської недоторканності, після чого той утік з України, а Верховна Рада 310 голосами дала згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності й арешт114. Уже в березні перша заступниця Лазаренка на посадах лідера партії «Громада» і керівника її парламентської фракції Юлія Тимошенко очолила новостворену депутатську групу «Батьківщина», а незабаром створила й очолила власну партію — Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». Під час президентських виборів ця партія поводилася дуже тихо, не критикуючи Кучму і не допомагаючи нікому з його конкурентів. Не дивно, що після перемоги Кучми Тимошенко отримала посаду віцепрем’єра з питань паливно-­енергетичного комплексу в уряді Віктора Ющенка.

А от відроджена КПУ за першої каденції Кучми жила без розколів і скандалів та спокійно нарощувала свій вплив. Кучма волів бачити своїм конкурентом у другому турі президентських виборів 14 листопада 1999 року саме лідера КПУ Петра Симоненка — і ця технологія перемоги йому вдалася.

Друга каденція Кучми — це і є другий етап політичних зрад. Для нього характерні вже не інспіровані владою розколи опозиційних партій, а розпад міжпартійних блоків і коаліцій через зраду когось із партнерів. Цей етап тривав аж до Євромайдану.

Як приклад із часів пізнього Кучми можна навести часткову руйнацію блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», який виборов перемогу на парламентських виборах 31 березня 2002 року. Щойно стало зрозуміло, що Кучма не збирається залучати цей блок до формування виконавчої влади і виштовхує його в опозицію, зі складу блоку фактично вийшли (чи навіть утекли) Ліберальна партія на чолі з Володимиром Щербанем і Республіканська християнська партія на чолі з Миколою Поровським. Щербань не хотів утратити посаду голови Сумської облдержадміністрації, а Поровський — крісло першого заступника голови Держкомітету з енергозбереження.

Багато таких зрад