Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

— процес проти Клінтона мало цікавив суспільство. В опитуванні PRC одразу після голосування Палати представників про імпічмент лише 34 % заявили, що вони приділяли цьому пильну увагу. Імпічмент навіть не ввійшов до десятки найпопулярніших новин 1998 року106.

Дивовижні особливості громадської думки справили враження на сенаторів, які мали вирішити долю Клінтона. Тим часом 19–21 січня 1999 року в рамках підготовки до голосування в Сенаті свою позицію представила сторона захисту. Серед головних тез адвокатів Клінтона було й те, що рейтинг його схвалення перевищив 70 % і що більшість американців виступає за швидке виправдання президента на судовому процесі в Сенаті107. Отже, можна впевнено стверджувати, що Клінтона від імпічменту врятувала громадська думка, налаштована доброзичливо до президента і негативно до імпічменту. Якби вона, навпаки, підтримувала імпічмент і не схвалювала діяльність президента, то шанси Клінтона достроково втратити посаду суттєво зросли б.

Чому ж американці так поблажливо ставилися до свого президента? Адже республіканці і сторона обвинувачення наголошували, що його провину доведено: він брехав під присягою, нібито не мав статевих стосунків із Левінскі, і в різні способи перешкоджав правосуддю, зокрема неправдивими свідченнями.

Певно, розгадка криється в тому, що пересічні американці бачили в цій справі лише звичайну побутову інтрижку. Вони дуже недовірливо сприйняли спроби сторони обвинувачення подати епізодичну подружню зраду як страшний переступ, який заслуговує на покарання імпічментом. Кожен ставив себе на місце Клінтона в Овальному кабінеті і розумів, як легко спокуситися та як важко потім зізнатися в цьому на весь світ. Навряд чи хтось вірив, що він чи вона, потрапивши в таку халепу, не намагалися б до останнього викручуватися і приховувати правду. Либонь, кожен пам’ятає у своєму житті такі моменти, які ні за що не хотілося б виносити на розгляд широкого загалу й оцінювання в медіа.

Великою натяжкою здавалося і намагання представити побутову інтрижку як злочин проти Сполучених Штатів, прирівняти подружню зраду до зради політичної, ба навіть державної. Такі аргументи звучали непереконливо і справляли враження нещирих, вигаданих задля того, щоб дошкулити політичному конкурентові.

Можна сказати, що тут конкурували не дві правди, а дві неправди. І більшість американців вважала гіршою не брехню Клінтона, а ту, яка спрямована проти нього. Зрештою, це й стало визначальним чинником, який зберіг Клінтону його посаду.

Ми підходимо до ключового питання: хто більше зрадив? Клінтон, який під присягою ствердив, що не мав сексуальних стосунків з Монікою Левінскі, чи сенатори, які не пішли на імпічмент через соціологічні дослідження? Хай як смішно це звучить, але в цій історії переміг голлівудський гепі-енд. Еволюція української зради

Переходячи до українських реалій, насамперед зауважимо, що в усі роки незалежності політична зрада відігравала у нас незрівнянно більшу роль, ніж політична брехня. І тут до загальних закономірностей — європейських і світових — додалися наші, суто українські особливості.

Почнемо з такого українського феномену як абсолютний релятивізм правди. Словом, в Україні всі правди відносні, немає жодної абсолютної правди, за одним винятком — абсолютною правдою є те, що всі правди відносні. Хоча в дійсності такий релятивізм політичної правди характерний для доброї сотні країн, яких можна назвати країнами з транзитною демократією, тож Україна тут не унікальна. Просто в ній поки що не приживається диктатура, яка трохи згладила б усю цю вакханалію зрад, пов’язаних з абсолютним релятивізмом правди.

У кожній нормальній західній країні є базове ядро абсолютних політичних правд, з якими погоджується майже все населення, зокрема вся громадськість разом із масмедіа і весь політикум. В Україні на кожну правду знайдеться правда, яка з нею конкурує. Це стосується навіть таких правд, як існування самої держави Україна, української мови й українського народу.

З українською парадигмою змагаються одразу дві — радянська і російська. Якщо в 1990-х головним конкурентом була радянська парадигма, то у 2010-х найбільшим конкурентом, а потім і відвертим ворогом стала парадигма російська. За таких умов майже будь-яка брехня легко маскується під одну з конкуруючих правд. Українці звикли, що кожна політична сила вихваляє і пропагує свою правду, а чужу називає брехнею. Тому різниця між правдою і брехнею нівелювалася до різниці між конкуруючими правдами.

Українці не шукають і не з’ясовують правду — вони її обирають на свій смак, стаючи на бік тієї чи тієї політичної команди. Це так само стосується політиків (і взагалі депутатів, громадських діячів, журналістів, блогерів та ін.): вони або приєднуються до якоїсь команди, чия правда їм до вподоби, або створюють власну, зі своєю правдою.

Тому чиста брехня для українських політиків — щось другорядне. Вона не допомагає втриматися в політиці якнайдовше, навпаки, шкодить цьому. До неї вдаються або дуже тупі, або дуже нахабні, або просто неуки. А от зрада для українських політиків — явище першорядне. Не в тому сенсі, що всі україн­ські політики тільки те й роблять, що зраджують, а в тому, що вся українська політика дуже залежить від зрад.

Власне, ціла історія української політики доби незалежності — це історія зрад. Історія переходів політиків з одних команд, які сповідували певні правди, до інших команд, які сповідують інші правди. З огляду на ці реалії не дивно, що зрада в українській політиці не є чимось зазнаки негативним. Вона може відігравати і позитивну роль, хоча майже завжди містить елемент пристосуванства і самозбереження.

Якщо подивимося глибше, то побачимо, що без зради проблематичною була б узагалі поява незалежної України. Нагадає­мо, що у Верховній Раді УРСР XII скликання, яку було обрано в березні-­квітні 1990 року і яка згодом перейменувалася на Верховну Раду України I скликання, від початку утворилися два великі угруповання — владна комуністична група «За суверенну Радянську Україну» у складі 239 депутатів, яку звичайно називали просто «група 239», та опозиційна Народна Рада, яка нараховувала 126 депутатів. Ще 85 депутатів становили «болото» між двома таборами.

Після путчу ГКЧП у Москві 19–21 серпня 1991 року Україна отримала нагоду розвалити СРСР і стати незалежною. Верховна Рада цією нагодою скористалася і 24 серпня зібралася на позачергову сесію. На вечірньому засіданні 321 депутат проголосував за постанову «Про проголошення незалежності України», 346 депутатів — за Акт проголошення незалежності України. Як підкреслив тодішній голова Верховної Ради Лео­нід Кравчук, ці документи було ухвалено конституційною більшістю. Далі того вечора затвердили ще низку постанов, спрямованих уже на втілення української незалежності: 331 голосом — «Про департизацію державних органів, установ та організацій», 278 голосами — «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту», 272 голосами — «Про надання додаткових повноважень голові Верховної Ради України», 256 голосами — «Про військові формування на Україні»108.

Жодне