Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

Перес Моліна був військовим і багато років присвятив боротьбі з наркотрафіком, тому його заклик припинити війну з наркотиками багато важив. «Двадцять років тому я очолював воєнну розвідку Гватемали… Ми досягли великих успіхів. Перехопили безліч партій кокаїну, знищили плантації марихуани, заарештували багатьох босів наркотрафіку. Через двадцять років я стаю президентом і виявляю, що наркоіндустрія лише розрослася», — пояснив він, виступаючи на нараді СЕФ.

В особистій бесіді з Вейнрайтом Моліна наголошував на шкідливості силових методів боротьби з наркотиками. «Сьогодні в Центральній Америці через наркотрафік і породжене ним насильство гине набагато більше людей, ніж наркоманів у США», — переконував він92.

Можна впевнено стверджувати, що Перес Моліна зрадив ті принципи й ідеали, які він сповідував і за які боровся кілька десятиліть. І так само впевнено можна стверджувати, що він і до зради, і після неї не брехав, а був цілком щирим і правдивим. Просто після інавгурації одну конкуруючу правду в його голові витіснила інша, у чому він одразу й зізнався, абсолютно щиросердно.

Свої нові ідеї Моліна виклав, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН у вересні 2012 року. Тоді ж таки в інтерв’ю Fox News Latino він намагався переконати, що легалізація наркотиків — це і є обіцяний ним «залізний кулак». «Уперше чинний президент наважується сказати, що для війни з наркотиками потрібно знайти інші маршрути, — заявив він. — І це частина того, що ми завжди говорили: залізний кулак — це характер, це твердість, рішучість і політична воля, щоб хотіти робити»93.

Звісно, цікаво було подивитися, як оцінили успіхи Переса Моліни гватемальські виборці, але цьому завадили несподівані обставини. 21 серпня 2015 року, за два тижні до чергових виборів, прокурори Гватемали оприлюднили докази причетності президента до корупції на митниці. 1 вересня Конгрес позбавив президента недоторканності94, наступного дня той подав у відставку. 3 вересня після судового засідання, на якому було висунуто обвинувачення й надано докази проти Переса Моліни, його заарештували і відправили у в’язницю95.

Ця справа не мала стосунку до наркотиків, але дуже позначилася на політичних настроях гватемальців. ПП на виборах до Конгресу посіла лише четверте місце з результатом 9,20 % голосів. Кандидат від ПП на президентських виборах Маріо Давид Гарсіа отримав удвічі менше (4,47 %) й опинився на сьомому місці96. Тому залишається загадкою, наскільки успішними були б ті вибори для партії Моліни, якби не гучна кримінальна справа про корупцію. Так само невідомо, чи стала перша зрада генерала Переса Моліни — у війні з наркокартелями — поштовхом до другої зради — у боротьбі з корупцією. Президент, який зрадив, але не державі

У зовсім іншу халепу вскочив герой нашої другої історії. Він спочатку зрадив, а потім збрехав під присягою, заперечуючи зраду, отримав за свою брехню імпічмент, але залишився на посаді. Читачі, певно, вже здогадалися, що йдеться про 42-го президента США Білла Клінтона та його скандальні стосунки з Монікою Левінскі.

Ця історія загальновідома, і немає сенсу її переказувати. Проте один її момент заслуговує на прискіпливу увагу. Нині, через більш як двадцять років, скандал навколо Клінтона й Левінскі сприймається як анекдот, але його потенційні наслідки від самого початку були вельми серйозними. І в ньому теж криється загадка: чому Клінтон урешті-решт вийшов сухим із води?

Нагадаємо, що 19 грудня 1998 року Палата представників оголосила Клінтону імпічмент за двома пунктами обвинувачення — брехня під присягою і перешкоджання правосуддю. Для цього було достатньо звичайної більшості голосів конгресменів. 12 лютого 1999 року відбулося голосування в Сенаті. Для усунення Клінтона з посади президента було потрібно дві третини голосів сенаторів, тобто 67 зі 100. Республіканці мали 55 голосів, демократи — 45. Можна було очікувати, що чимало сенаторів-­демократів підтримають усунення президента-­демократа, дбаючи про свою політичну долю, яку легко було перекреслити, спробувавши вберегти Клінтона від заслуженого покарання. Однак сталося інакше: проти усунення Клінтона за першим пунктом обвинувачення проголосували десять сенаторів-­республіканців, за другим — п’ять. Тобто голоси «за» і «проти» усунення поділилися 45:55 за першим пунктом і 50:50 за другим.

Розгадку цього парадокса слід шукати у громадській думці. Недавно це питання спеціально дослідив Дрю Десільвер із Pew Research Center (PRC)97, і ось що він з’ясував, вивчаючи результати соціологічних досліджень, які проводив PRC під час тієї скандальної історії.

Стосунки Клінтона з Левінскі винесла в публічний простір газета Washington Post 21 січня 1998 року98. Скандал почали жваво обговорювати в медіа. 26 січня Клінтон на пресконференції в Білому домі у присутності своєї дружини Гілларі рішуче відкинув обвинувачення і заявив:

Я хочу сказати одне американському народові. Я хочу, щоб ви мене почули. Я знову скажу це: я не мав сексуальних стосунків із тією жінкою, міс Левінскі. Я ніколи нікому не казав брехати, жодного разу, ніколи. Ці звинувачення неправдиві99.

Невдовзі після цього PRC провів опитування, яке виявило, що 71 % американців схвалюють те, як Клінтон працює на посаді президента100. Ця цифра на 10 пунктів перевищувала рівень схвалення президента в опитуванні, проведеному перед скандалом. Щоправда, за наступні чотири місяці рейтинг Клінтона поступово повернувся до 60 %, але далі до кінця року вже не знижувався, а так і коливався біля цієї позначки.

Це здавалося дуже дивним. Адже 17 серпня Клінтон дав великому журі свідчення під запис про те, що в нього були «неприпустимі фізичні стосунки» з Левінскі. Того ж таки вечора він виступив по національному телебаченню із заявою, у якій визнав свої стосунки з Левінскі «неналежними»101. 9 вересня незалежний прокурор Кеннет Старр представив Конгресу звіт, який містив описи зустрічей між Клінтоном і Левінскі і який через кілька днів оприлюднили в інтернеті102. А 8 жовтня контрольована республіканцями Палата представників вирішила почати провадження щодо оголошення президентові імпічменту. Проти цього рішення виступили тільки 176 конгресменів, а 258 підтримали його, при цьому до республіканців приєднався 31 демократ103. Республіканці сподівалися, що всі ці удари знищать рейтинг Клінтона, але громадська думка їх фактично зігнорувала.

Ще дивовижніший результат показало опитування, яке PRC провів одразу після 19 грудня, коли Палата представників оголосила Клінтону імпічмент. Рейтинг схвалення Клінтона знову стрибнув до 71 % — на 10 відсоткових пунктів вище, ніж у попередньому опитуванні104.

Дрю Десільвер зазначає, що за результатами опитувань PRC процес проти Клінтона не мав популярності: десь 30 % чи й менше американців виступали за оголошення імпічменту президентові. Так було всю осінь 1998 року й аж до середини грудня, коли Палата представників таки вдалася до цього кроку. Схожі результати показували опитування інших соціологічних організацій. За імпічмент Клінтону виступали від чверті до третини американців105.

Ще одна показова деталь