Олександра Багірова - Я заберу свою дочку, Олександра Багірова

Ми так і завмираємо. Час зупиняється. Дивні відчуття… всередині малюк, а зовні вогонь, що обплутує мене немов кокон. Мене охоплює дивне відчуття єднання. Немов у цю мить ми одне ціле.

- Нічого собі! - дуже тихо і захоплено вигукує Костянтин.

В його очах плавиться сталь. Сріблястий вогонь кружляє в химерному танці. Він усміхається, його обличчя змінюється. Чарівний момент. Втрачаю відчуття реальності.

Його руки на моєму животі, я ніколи нічого подібного не відчувала. По венах тече розпечена лава. По шкірі танцюють грайливі іскри.

Приходжу до тями, тільки коли він забирає руки.

- Тобі треба відпочити. Я проведу, - каже хрипко. Холод зник із голосу.

Киваю. Я під дивним, чарівним впливом, не можу вимовити ані слова.

- У тебе в кімнаті ноутбук, можеш стежити за кімнатою Надії. Там усе налаштовано.

Знову киваю як бовдур. Слухняно йду до своєї кімнати.

Що це взагалі було? Подумати та проаналізувати не встигаю. Я так виснажена морально і фізично, що просто засинаю, ледве торкаюся подушки. І треба визнати, давно я так солодко не спала.

Зранку мене ніхто не розбудив. Проспала до десятої тридцяти. Дивлюся на монітор ноутбука – у кімнаті порожнеча. Накидаю халат і мчу сходами вниз. Знаходжу Костянтина та Надійку на кухні, вони мило балакають. Чоловік старанно нарізає їй щось у тарілці.

- Доброго ранку, - кидає на мене сталевий погляд. Холод повернувся.

- Привіт, матусю!

- Доброго… - бурмочу зніяковіло.

Я розпатлана, після сну, почервоніла, перелякана. Жахливий вігляд. Хоча про що я? Яка різниця, як виглядаю!

- Снідай, збирайся, через дві години у нас зустріч із лікарем, - каже похмуро, повертається до дочки і обдаровує її посмішкою.

Повертаюсь назад у кімнату. Потрібно прийняти душ і зібратися з думками. Все виходить із-під контролю. І я поняття не маю як поводитися? Що робити далі?

Але здоров'я доньки найважливіше. Їй потрібна реабілітація. Про все інше можна подумати пізніше.

Виходжу з ванни після душу, витираю живіт, мимоволі згадую, як учора його руки лежали на ньому. Тілом пробігає заряд електричних імпульсів. Вмиваюсь холодною водою, щоб скинути недоречні спогади.

Дорога проходить у звичній обстановці. Їм із Надюшкою весело, а я втискаюсь у кут і дивлюся у вікно.

У клініці нас зустрічає досить молодий лікар. На вигляд йому років сорок. Я уявляла, що фахівець такого рівня явно старший. Коротка, доглянута борідка, допитливі карі очі, дуже ввічливий. Українською говорить добре, з ледве помітним акцентом. Представляється як Берхард Беккер. Цілує мені руку при знайомстві.

Німцю вдається з перших секунд розрядити атмосферу. Він просить нас почекати, доки триває огляд. Костянтин дивиться на мене звіром.

- Не забувай, що ти вагітна, - шипить мені у вухо.

Похмуро. Навіщо ці його слова? Як завжди, зрозуміти неадеквата неможливо.

Коли огляд закінчується, ми проходимо до кабінету для розмови. Прогнози більш ніж райдужні. Берхард практично впевнений, що вдасться повністю відновити ручку. Але для цього буде потрібна серйозна реабілітація. Все ж таки Павло Аристархович виконав свою роботу бездоганно.

Лікар часто звертається до мене. Пояснює нюанси лікування. Не дивлюсь на Костянтина, але відчуваю його вбивчі погляди. Що йому знову не так?

Намагаюся ігнорувати. Продовжую спілкування з лікарем. Усміхаюся. Я щиро вдячна цій людині, він сказав слова, які я так мріяла почути. Надійка має величезні шанси на повне одужання!

Звісно, ​​у цьому є заслуга Костянтина. Не можна заперечувати факт, що лікар і реабілітація стали можливими завдяки його зв'язкам і грошам. Але надто багато люті в мені вирує. Він нестерпний! Пізніше… можливо… я все ж таки знайду сили подякувати йому… І як тільки знайду спосіб стати на ноги, віддам все до копійки. Це борг. І я його поверну. Не хочу бути йому нічим зобов'язаною.

Коли розмова закінчується. Чоловіки переходять до фінансових питань і Костянтин холодним тоном просить почекати мене зовні.

Тут просити мене двічі не треба. Мені важко дихати зі звіром одним повітрям.

Іду до туалету. Вмиваюсь холодною водою. Щоки палають. Піднімаю голову і бачу в дзеркалі дівчину в масці та білому халаті. Щось знайоме…

- Привіт, Любонько! - вона знімає маску і широко посміхається, розводить руки убік.

– Ааа! - ледве стримую голосний крик радості, - Славко! Невже ти?

Без маски миттєво впізнаю одногрупницю Святославу.

- Я, - обіймає мене і цілує в обидві щоки, - Власною персоною.

- Як я рада тебе бачити! - ледве стримую сльози радості. – Стільки років минуло!

- О так, давно не бачилися. Я дивлюся, тебе можна привітати, - киває на мій живіт і цокає язиком.

- Так, - моя посмішка марніє. Радість материнства занадто сильно переплітається із жахами останніх днів.

- Ти чого! Не вішай носа, подруго! Я тут саме для того, щоб допомогти тобі! – стискає мою руку.

- Допомогти? – розгублено перепитую. – Як, Славо?

– Я шукала зустрічі з тобою. Тож вибач, але я дещо знаю про твої проблеми. І думаю, я знаю як їх вирішити. Подруго, я тебе не кину у скрутну хвилину! – заявляє із залізобетонною впевненістю.