Олександра Багірова - Я заберу свою дочку, Олександра Багірова

Так, я не відчувала до нього потягу як до чоловіка. Але вже на той момент я давно перестала вірити в кохання. А Веніамін – це стабільність та захист, це нове життя для Надюшки. І я погодилась.

Він виконав свої обіцянки. Оформив усі документи, і Надюшка стала нашою дочкою офіційно. Він не кривдив нас. Ми жили цілком непогано, незважаючи на дуже складний характер чоловіка.

Але я робила все, щоб ми стали справжньою родиною. Ніколи не забувала, що він зробив для нас із дитиною. Щиро хотіла подарувати йому малюка. Зблизити нас.

Досі не в'яжеться у мене в голові вчинок Веніаміна. Як він міг викинути мене з дому? Що в нього було на думці?

Я вже нікому не вірю. Життя довело, що зраджують абсолютно всі і завжди.

А Костянтин той взагалі… розтопче та знищить. Питання часу, коли це станеться.

***

- Матусю! – радісно вигукує дочка, ледве побачивши мене на порозі.

- Квіточко, як ти тут? - Озираюся на всі боки.

Все виглядає більш ніж позитивно. Дочка на ліжку в оточенні ляльок. Медсестра поруч із нею.

– Мені тут подобається! І я скучила! - заявляє з посмішкою. – А де тато?

Мене перекручує. Як можна ледь знайомого мужика вже татом називати? З Веніаміном так вона взагалі уникала цього слова. Та й почала його так називати лише через півтора роки.

- Скоро прийде, - відвертаюся, ховаю злий погляд.

Надюшка надто добра. Вона в мене неймовірна. Підходжу та обіймаю дочку. Теплота розливається тілом.

- Мій скарб, - шепочу.

Час поряд із дочкою пробігає непомітно. Я забуваю про проблеми, стає неважливим, де я. Ми розглядаємо нових ляльок, балакаємо, сміємося. Важкість відпускає. Донька, як сонечко, розвіює хмари в душі.

- Тато! - маленька перша його помічає.

Костянтин стоїть у дверях та спостерігає за нами. Навіть не уявляю, скільки він ось так простояв.

- Надія, - підморгує.

У темних від гніву очах з'являються світлі промінчики. Мій погляд падає на його руки. Закриваю рота рукою, не даю зірватися гнівним словам. Ненормальний! У руках він стискає мій телефон.

Чоловік стежить за моїм поглядом.

- Цікаве повідомлення, - б’є крижаним голосом. Перекладає погляд на дочку і відразу голос змінює інтонацію. - Дивись, що я тобі приніс, - показує дитині неймовірно дорогу ляльку.

Мовчу, піджавши губи. Стримуюсь із останніх сил. Головне – не зірватися. Тільки не при маленькій.

- Ти де був?

- Відвідував хресника, - сідає на край ліжка.

Ігнорує мене.

- Так? - Донька схиляє голову. - Він маленький?

– Дуже. Ще зовсім карапуз - і знову хамелеон змінює колір.

Теплота у кожному слові, русі. Бісить. Грає гад на моїх нервах!

Пробую непомітно забрати свій телефон. Але де там. Він кладе його у внутрішню кишеню піджака. І продовжує як ні в чому не було спілкуватися з Надійкою.

Що там за таке повідомлення? А поклала телефон на тумбу біля дверей та жодних сигналів не чула. Або я просто захопилася грою з дочкою?

Це не має значення! Ніхто не давав права неадеквату копатися в моєму телефоні!

Час тягнеться дуже повільно. Я закипаю. Руки так і сверблять придушити його. Що за неможлива людина! Він нікуди не поспішає, навіть не дивиться в мій бік. Тільки донечка намагається втягнути мене в розмову. Але навіть у неї це погано виходить.

- Чи можна з вами поговорити? - кілька разів підходжу з таким питанням.

- Потім, - незмінно отримую холодну відповідь.

Нарешті дочка засинає. Очі закриваються. На обличчі щаслива посмішка. Він цілує її в щоку. Мене трясе від люті.

Де він був, коли дочка милостиню просила? Коли з хворою ніжкою стояла на морозі?

- Що ви собі дозволяєте?! – шиплю, щойно за нами зачиняються двері.

– Що? - вигинає брову.

- Хто вам дозволив нишпорити в моєму телефоні?! Це особисте! – стискаю руки у кулаки.

Навіть заради доньки жити з ним на одній території буде дуже складно.

Костянтин повертається, йде коридором. Не відповідає.

- Я задала питання! - ледве встигаю слідом.

Він входить до вітальні. Повільно дістає з кишені мій телефон.

- Приходжу я додому, йду до дочки, - починає як завжди холодно, дратівливо-спокійно, - Погляд падає на тумбу, а там… - дивиться на мій телефон, - Любочко, пам'ятай – ми сім'я. Рідна чекатиму тебе в будь-який час... Яке зворушливе повідомлення від віника, - на губах звірячий оскал. Щелепи стиснуті. Очі – непроглядний морок.

- І що? – витримую його бісівський погляд. - Я вільна людина, спілкуюся з ким і коли хочу! Перед вами звітувати не маю наміру.

Чого чоловік надіслав таке повідомлення, гадки не маю. Але Костянтина це не стосується.

- Впевнена? - робить крок до мене, нависає, як скеля.

– Ви мені ніхто. Навіть якщо припустити, що ви дійсно батько Надійки, це не дає вам права вказувати мені! - кричу йому в обличчя та відштовхую від себе.

Під пальцями через тканину відчуваю кам'яні напружені м'язи. Він навіть на міліметр не рухається.

- Ти моя. Права на сумнівні контакти не маєш, – піднімає руку, хоче взяти мене за обличчя. Пальці завмирають за міліметр від мого підборіддя, але він так і не торкається. - Думаю, я напередодні ясно висловився.

- Мені начхати, що ви там вирішили! – хапаю ротом розпечене повітря. Між нами іскриться, спалахує полум'я. Відчуваю шкірою палаючі язики гніву.

- А гордість у тебе є, Любо? Тебе з дому викинули як сміття, а тебе пальцем поманили, і ти готова тікати назад? – холодні слова отруюють нутро.

Вже збираюся висловити неадеквату все, що про нього думаю, а натомість охаю і хапаюся за живіт.

- Що? Що трапилося?! - притримує мене за талію.

- Ворушиться, - шепочу одними губами, прислухаюся до неймовірних відчуттів.

Костянтин допомагає мені сісти у крісло. Опускається поруч навпочіпки. Упускаю момент, коли його вогняні руки опиняються у мене на животі.