Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

дрібниці і, сама не відаючи для чого, з суто жіночою кмітливістю співставила їх. В душі вона потішалася з цих зухвалих нахаб. Вона не знала, що таке страх. Довела це, зостаючись сама багато днів і ночей серед сельви, поміж чужих людей, коли Рохеліо залишав свою горезвісну кавову плантацію. Тоді вона спала спокійно, знаючи, що двері міцні і що в нічному столику лежить десятизарядний бельгійський пістолет. Вона мала право сказати, що має душу амазонки, схильну до небезпеки, — адже недарма в ній текла кров корсарів і работорговців, що вступали в боротьбу з лютим морем та англійськими фрегатами. Цей випадок не стривожив її, не збудив ревнощів; вона навіть не подумала, що хтось може зазіхати на її коханого. Вона тільки сміялася з тих дуреп, що несамохіть розважили її, порушивши її самотність.

Другого дня, коли вона поснідала й прибирала зі столу, хтось двічі постукав у двері. Відчинивши, вона побачила перед собою Ріголетто.

Куций чоловічок кумедно, вклонився і, знявши сомбреро, став у дверях. Мав потворне обличчя, схоже на лисячу мордочку, і широкий із залисинами лоб, на який нависало чорне пасмо. Побачивши його, Тереса усміхнулась. Він один а усіх людей, що їх вона взнала на початку свого нового життя, викликав у неї симпатію. Тому не розмовляла з ним у коридорі, як з усіма іншими, а радо запрошувала до кімнати.

— З чим ви сьогодні прийшли, Рі…— І затнулась, знічено усміхаючись. Потім відступила на крок і щиро сказала: — Будь ласка, назвіть своє справжнє ім'я. Адже це, напевне, прізвисько.

Ріголетто зареготав. Потім нараз посерйознішав.

— Я забув своє ім'я, сеньйоро. Мене всі називають Ріголетто, і через це я вирішив не мати іншого імені…

— Ну гаразд, Ріголетто. Яку погану новину принесли ви мені сьогодні?

— Сам знаю, сеньйоро, що я страховисько, провісник нещастя, чорний птах, який приносить біду… Така вже моя доля… Сьогодні я хочу сказати лише те, що Рохеліо, мабуть, не зможе прийти ввечері.

— Невже Ліліні знов стало гірше? — занепокоєно спитала Тереса.

— Ні, сеньйоро. Ліліна вже ходить, їй куди краще. Рохеліо має поїхати з полковником Монго Лукасом, в якого сподівається дістати посаду.

— Поїхати? Куди?

— В Гуанахай, сеньйоро.

— А хто той полковник?

— Геній, сеньйоро! Велика і прекрасна людина! Одна з найміцніших підвалин нашої республіки. Полковник Монго Лукас — найвище втілення влади й закону. Щоправда, може, він ніякий і не полковник, а може, й прізвище його не Монго Лукас…

Тереса, незважаючи на свою досаду, розсміялася від кумедного тону Ріголетто. Горбань розважав її, допомагаючи розвіяти поганий настрій. Вона вже знала про дещо з життя цього чоловічка, невиправного жартівника, вічного нахлібника, відомого інтригана й винахідника всіляких нісенітниць, щирого друга грішниць, яких він веселив і втішав у їхніх маленьких бідах, вимагаючи за свою люб'язність поцілунків. Рохеліо розповідав їй про витівки й пригоди свого дивного приятеля, і Тереса, відкидаючи загальну думку про нього, бачила під блазенською машкарою горбаня добру й чесну душу. Ріголетто теж розмовляв з нею щиро, а не глузливо, і, здавалося, хотів завести дружбу. Був дуже ввічливий і уникав грубих словечок та непристойних жартів, що ними звичайно пересипав свою мову. Тереса пробачала Ріголетто те, що він приносив неприємні вісті, і від душі потішалася, слухаючи його теревені.

Того дня її розбирала цікавість дізнатися, хто ті дві жінки, які заглядали до неї в кімнату, — адже горбань їх, напевне, знав. Тож з цього й почала розмову. Розповіла про тілисту русявку та її подругу, проте не сказала, де їх бачила. Ріголетто не дав їй докінчити.

— Кармела, правда? А друга вища на зріст, у неї шкіра яскрава, немов янтар? І вона велично підносить до очей лорнет, щоб глянути на нещасних смертних?.. Усе зрозуміло! Тілиста — то Авіадора, а її подруга — чарівна Марго, прямий нащадок імператора Абіссінії Менеліка. Оце й розгадка янтарної шкіри… Де ви їх бачили?

— Тут.

Ріголетто здригнувся і вражено перепитав:

— Тут?!

Та зараз же опанував себе, помітивши, що великі очі Тереси дивляться на нього з неспокоєм та цікавістю, і спритно перевів розмову на інше. А коли переконався, що в гарних зіницях погасла підозра, яку він сам викликав, спитав про подробиці. Тереса щиро про все розказала. Ріголетто раптом спохмурнів і замовк. Дивився то в підлогу, то на вродливе обличчя співрозмовниці. Не знав, що казати, — таке рідко з ним траплялося.

З цієї розгубленості його вивели хрипкі голоси й тупіт на сходах. Голоси наближались і несамовито викрикували приспів:

Ра-ра, ре-ре! Ліберальна партія Не йде!

Тереса підвелась.

— Що це?

— Нічого, — спокійно обізвався Ріголетто. — То студенти, вони провадять виборчу кампанію. Патріотична пиятика!.. Політики зробили собі добру рекламу, спрямувавши їх на цей шлях, — адже вони тільки розважаються.

До галасу в коридорі прилучилися голоси жінок і тепер чітко відлунювали в коридорі. Тереса злякано затулила вуха руками.

— Хай живе консервативна партія! — вигукнув горбань.

Усі жінки будинку, повисипали в коридор і кинулись назустріч крикунам.

— Хай живе!..

Лисяче обличчя Ріголетто стало ще довшим від реготу. Він сміявся, аж поки галаслива юрба не зникла за поворотом коридора. Коли шум затих, сказав:

— От якби ці дамочки були такими реакціонерками в політиці, як фанатичками в релігії і сентименталістками в літературі. Якось я дав одній «Землю» Золя, то вона, прочитавши кілька сторінок, мало не шпурнула книгу мені в обличчя. Їм більше до вподоби повісті про платонічне кохання, про бурхливі та романтичні почуття, в яких завжди перемагає цнота…

— А ви часом не консерватор? — лукаво