Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

що залишали по собі різкий запах парфумів, та молоді гультіпаки, які приходили згаяти обідній час. Розташування кімнат дозволяло Тересі мати в полі зору весь будинок і не пропустити жодної події в його житті, яке спочатку лякало її, а потім збудило цікавість.

У будинку був кухар, який годував квартирантів за помірну платню. Домінга швидко знайшла з ним спільну мову і, приходячи вранці прибирати кімнати, готувала сніданок на його плитці. Вже другого дня негритянка, занепокоєна сумнівним товариством, що його бачила навколо, сказала своїй улюблениці:

— Тересіто, донечко моя, цей дім не для тебе. Тут живуть лише покидьки та пропащі жінки. Дон Рохеліо повинен був краще подбати про тебе…

Тереса затаїлась. Вона була глибоко ображена, що її поселено між таких людей, і сама собі казала, що коханий зовсім утратив глузд, вибравши їй таке житло. Порожнеча, яку вона відчула в душі ще того першого вечора, виникала знов і знов після огидних сцен, що раз у раз повторювались у будинку і примушували її червоніти. Звичайно, їй не сподобалося, що Домінга грубо сказала те, про що вона сама думала. Була горда й не хотіла зносити образ. Тим-то часто казала Рохеліо: «Морально занепадають тільки ті, що самі хочуть занепасти».

Але думка про те, що хоч вона й живе серед цих пропащих людей, зате уникнула презирства й зневаги, трохи заспокоювала її. Надокучали тільки сусіди, які з цікавістю стежили за нею. Тому вона поклала собі бути з усіма ввічливою, але не відкривати душу і триматись далі від тих, що намагалися завести з нею дружбу. Це було неважко — адже вона мала дві кімнати з балконом, що виходив на вулицю, і, відчинивши вікна й замкнувши двері, могла на самоті дихати свіжим повітрям і грітись на сонечку. Попри всі дрібні прикрості, молода жінка раділа, що вона знов біля своїх синів, і, погамувавши своє невдоволення, поставила собі за мету перебудувати життя.

Уранці, коли була сама з Домінгою, Тереса любила згадувати минуле, хоч їй дошкуляли докори годувальниці, спрямовані проти Рохеліо. Цей чоловік приніс велике горе її донечці, казала стара негритянка, що не могла стримати сліз, бачачи, в якій бідності живе Тереса. Вона не вірила, що молода жінка може спокійно жити в цій квартирі й не прагне вирватися звідси.

— Якби я мала сім'ю або хоч дружню ласку, — відказувала в таких випадках Тереса, — може б, мене мучило те, що я зробила. Але в рідному домі я була тягарем для брата, бо він ніколи не любив мене. Зате я маю дітей і ні в чому не розкаююсь! Якщо Рохеліо мене покине, я житиму з ними… І з тобою, — додавала квапливо, помітивши, що негритянка гірко кривиться і на очі їй набігають сльози.

Звичайно, вона не поділилася з Домінгою болісним неспокоєм, що запав їй у душу після приїзду в Гавану. Він понімав її знову й знову на згадку про шовкові сорочки Рохеліо, про його поведінку, про те, що він багато п'є і вигадує різні приводи, аби не приходити до неї вечорами. Правда, любощі їхні були такі самі палкі, як і раніш, і Тереса, п'яніючи від кохання, забувала про все на світі. Але не могла не помітити й незначних, але суттєвих дрібниць, які свідчили, що столиця згубно впливає на слабку та себелюбну вдачу Рохеліо. Їй стало б легше, якби вона вилила душу перед старою служницею, що була для неї ближча за матір; але Тереса боялася розгнівити Домінгу, яка, допомігши їй на світанку любові, затамувала в душі глибоку неприязнь до Рохеліо, коли довідалась, що він одружений і вже не оборонить честі дівчини. І Тереса мовчки, без нарікань, зносила всі образи, що боляче краяли їй серце.

— Тобі треба переїхати звідси, Тересіто, — казала щоранку Домінга. — Цей дім принесе тобі лихо…

Та Тереса тільки посміхалась, упевнена в собі і готова зустріти будь-яку небезпеку. Вона відчувала глуху неприязнь і нездорову цікавість сусідів. Жінки стежили за нею, намагаючись вивідати, як вона живе, а чоловіки під різними приводами пробували залицятися до неї. Але Тереса вдавала, ніби нічого того не помічає.

Якось увечері, коли вона щось шила, сидячи в кутку, їй впало в око, що дві жінки снують сюди-туди по коридору й раз у раз зупиняються коло її дверей, зазираючи в кімнату. Тереса в дзеркало побачила, що одна з них русява, молода, але вже доволі розповніла, в строкатій шовковій спідниці, що ледве прикривала круглі коліна. Друга була світла мулатка з гладко зачесаним волоссям, ставна й елегантна. Тереса посміхнулась, побачивши, як вона раз у раз підносить до очей позолочений лорнет. Вирішила дати їм нагоду і, розчинивши навстіж двері, зіперлась на одвірок, удаючи, ніби не помічає набридливих нечем. Вони пройшли мимо, нахабно розглядаючи її з голови до ніг, перешіптуючись та штовхаючи одна одну ліктями. Тереса стояла незворушно і тільки тоді, коли вони зникли за поворотом коридора, зачинила двері й знову взялася до шитва.

Вона думала про цих двох жінок, запитуючи себе, чи вони прийшли із звичайної цікавості, чи з якоїсь іншої причини. Згадала, що смаглява називала подругу Кармелою. Згадала також, що часто вранці Домінга стирала брудні словечка, написані крейдою на її дверях. Тепер вона силкувалась угадати, чи все це мало якесь відношення до випадку, який щойно стався. Домінга вельми клопоталася тими написами й роздивлялася на них очима судового експерта, який вбачає суть у незначущих дрібничках. Тереса кепкувала з цього слідства.

— Не насміхайся, донечко. Ти багато чого не знаєш. Треба жити обачливо, бо люди дуже лихі,— повчально казала негритянка.

— А-а, все це забобони! — сміялась Тереса.

Домінга поважно хитала головою.

— Біда, доню моя, легко приходить, та важко виходить. От ви, білі, нічому не вірите і навіть смієтеся, тому з вами раз у раз трапляються нещастя… Він повинен забрати тебе звідси, бо, як у нас кажуть, ти не маєш доброго ангела.

— А ти його бачила? — жартівливо питала Тереса.

— Та не знаю, — смішно скривившись, казала негритянка.

Тепер Тереса пригадала всі оті прикрі