Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

В ресторані Пако швидко вибрав зручне місце в кутку довгої зали і пильно стежив за всіма, хто заходив. Замовили устриці, овочеву юшку, тушкованого кроля та іспанське вино, але Пако більше дивився, ніж їв. Раптом він легко штовхнув Рохеліо коліном: за вільний стіл неподалік від них сіли ошатно вбрані чоловік і жінка. Чоловік був високий і огрядний; його чорне, як смола, волосся дивно контрастувало з блідою випещеною шкірою. Жінка, напрочуд тендітна, з надзвичайно — витонченими рисами, скидалася на статуетку, а її костюм був наче найновіша модель із будинку мод. Мала красиве кругленьке личко та блакитні, широко розплющені, як у ляльки, очі. З винахідливістю, яка зробила б честь досвідченому стратегові, жінка вибрала позицію і сіла так, що її супутник опинився спиною до столу Пако й Рохеліо, а вона — лицем. Вона байдуже ковзнула поглядом по залі, й ніхто навіть не подумав би, що її очі спрямовані в одну точку. Пако теж удавав, ніби не дивиться в її бік; він раптом спохмурнів і взявся до їжі. Руки його тремтіли.

— Хто це? — пошепки спитав Рохеліо.

— Тихше! Це вона… Я відрекомендую тебе чоловікові, а тим часом їж, бо зостанешся голодний.

Незабаром він відклав виделку та ніж і, відмовившись од устриць, які приніс офіціант, попросив кави. Рохеліо сплатив рахунок і поклав на тацю один дуро на чай. Друзі підвелися. Пако крадькома озирнувся і рішуче попрямував до сусіднього столу, поманивши пальцем свого друга.

Чоловік саме відривав крильце в курчатка й не помітив їх. Пако чемно вклонився жінці торкнув його за плече. Чоловік з досадою підвів очі, побачив Пако й привітався з ним.

— Монго, це той один, про якого я тобі казав позавчора. Рохеліо Діас, наш однодумець. — І обернувся до Рохеліо: — Полковник Рамон Лукас. Ми, друзі, називаємо його Монго. А це його дружина.

Сеньйор Лукас, тамуючи кепський настрій, відсунув тарілку й запросив друзів сісти до столу. Загалом був чемний і полюбляв веселе й безтурботне оточення, але зараз, при дружині, не мав охоти слухати дотепи цих двох фертиків. Він холодно заговорив до Рохеліо, бажаючи швидше закінчити розмову:

— Справді, сеньйоре Діас, Пако просив мене підшукати вам посаду в лікарні або в'язниці. Він, очевидно, переказав вам мою відповідь: напередодні виборів це неможливо. Крім того, я порадив йому звернутися краще до сенатора Чіверо, в якого він служить секретарем. Сенатор може багато зробити для вас, бо має куди більший вплив.

Сеньйор Лукас знов заходився розбирати курчатко. Жінка мовчки робила те саме. Була схожа на школярку, яка слухняно їсть перед своїм наставником. Здавалося, над її чолом сяє німб дівочої цноти — таке було в неї світле й наївне обличчя.

Пако начебто й не дивився на жінку і всіляко намагався пожвавити розмову. Почав переказувати проект закону про аукціони, в якому Лукас був зацікавлений, і це зобов'язувало полковника бути люб'язним. Той суворо засудив сучасну мораль, продажність відомих чиновників та корупцію адміністрації. Пако й Рохеліо палко підтримали його, і всі троє дійшли висновку, що Куба — знедолена країна. Рохеліо, якому вино вдарило в голову, відчув, що під стільцем хитається підлога, і говорив без угаву, аби приховати своє сп'яніння.

Коли вони попрощалися з Лукасами і вийшли з ресторану, Пако раптом зареготав.

— Ну як? Сподобався тобі цей пуританин? Він головний доглядач лікарень і в'язниць. Краде на поставках і продажах з аукціону геть усе, навіть повітря, яким дихають хворі та в'язні. Тим-то його й цікавить закон, про який я згадував, — адже він має передати все в його руки й дозволить йому загрібати майже стільки, скільки дає торгівля сенаторові Чіверо, моєму патронові й другові… Але жінка чарівна, правда ж?

— Дуже гарна!.. Уже?

— Ще ні… Чоловік, ти ж його бачив, пильнує за нею і не дає мені змоги… Той шахрай гадає, що його важко перехитрити. Це трохи полегшуй справу, тільки слід терпляче і вміло діяти… Отже, я запрошую тебе гідно завершити вечір. Ходімо до подружок, може, там зустрінеш Авіадору…

Незважаючи на сп'яніння, Рохеліо аж затремтів, раптом згадавши про Тересу, якої не бачив від минулого вечора, і став перепрошувати, у душі заздрячи вільному гультяєві, що не мав обов'язків і міг іти, куди схоче.

Пако, труснувши його руку, іронічно кинув:

— А правда, я забув, що ти двоєженець… Ну йди і чесно виконуй свої обов'язки… Бувай здоров!..

Він зареготав, задоволений своїм дотепом, і пішов геть. Ображений Рохеліо стояв посеред тротуару, не знаючи, що відповісти.

— Дурень! Дурень! — гірко мовив він сам до себе і понуро побрів до будинку коханки.

Через тиждень після приїзду Тереса вже знала всіх мешканців дивного будинку, де влаштував її коханий. Вона мимоволі спостерігала їхнє життя, і кожне нове відкриття було болісним ударом для любові, що її вона несла в мужній душі.

Порядкувала в будинку колишня управителька дому розпусти, яка зуміла дещо заощадити; але будинок належав не їй: вона тільки орендувала його в багатого іспанського комерсанта, уклавши довготерміновий договір. Ця дебела жінка була доволі лагідна до квартирантів, які вчасно платили, і, по суті, брала за кімнати зовсім недорого; тому тут здебільшого оселялися студенти й жінки легкої поведінки. Таке враження Тереса винесла ще після сварки в вестибюлі, свідком якої вона стала того вечора, коли вперше піднялась до своєї кімнати вичовганими кам'яними сходами.

Окрім студентів та жінок-одиначок, кімнати в будинку наймали кілька службовців та комівояжерів, дрібні чиновники і особи без певних занять. То були люди різної вдачі: від галасливих нахаб до сумирних непомітних мовчунів. Жінки виходили з дому, коли сутеніло, і поверталися на світанку. Тереса чула, як відчинялись і зачинялися двері, як шепотілись у коридорі. Вранці в будинку панувала тиша, але після полудня все оживало — в коридорах з'являлися зухвалі жінки,