Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

пішоходів із звичайною зневагою і раз у раз глумився з законів. Коли вулиця була вільна, він обертався і розмовляв з пасажирами. На проспекті Малекон навіть випустив з рук кермо і сказав сміючись:

— А ви знаєте, що вчора ввечері мене мало не забрали до в'язниці?

Венено розповів, що йому часом доводиться возити людей, які наймають машину, підбирають на розі жінку і велять їхати на Гуанахай. От і цього разу він зробив так, як йому наказали: зупинив машину в безлюдному місці коло гайка і став чекати. Десь через годину з'явилися тільки чоловіки й сказали йому, щоб повертав до міста. Спочатку він подумав, що ці розбійники вчинили злочин, але потім довідався від них, що вони таким чином розважаються: роздягають жінку, б'ють її по сідницях поясами і покидають голу серед лісу. Та жінка, що була, як видно, не з простих грішниць, стерпіла тяжку образу й нікому не поскаржилась. Проте в поліції не знати як довідались про все й викликали її на допит. І він, Венено, теж почув ім'я цієї особи.

— Як же її звати? — спитав Пако.

Венено завагався, чухаючи потилицю. Нарешті сказав:

— Присягнися, що нікому не вибовкаєш. Навіщо всім знати, що діється в моїй машині. Адже тоді ніхто не захоче в неї сісти… Це якась вдова на прізвище Ріскосо… Вона сама добилася, щоб поліція не давала ходу цій справі, а мені заплатила п'ятдесят песо за мовчання.

Рохеліо лячно стрепенувся, але зразу ж отямився і не сказав, що знає цю жінку. Удавано байдуже спитав:

— А вони? Хто вони такі?

— Хулігани! — багатозначно відповів Венено і знову міцно вхопився за кермо.

Повернули до парку Масео і, проскочивши Прадо, виїхали на берег моря, до якого не може лишитись байдужим жоден гаванець. Рохеліо і Пако поклали на коліна сомбреро і з виглядом завойовників усміхалися до жінок, жадібно вдихаючи п'янке повітря. На м'якому сидінні, заколисаний приємним рокотом мотора, Рохеліо зовсім забув про свою гризоту. Пас очима жінок, які проходили вулицею, і волів би володіти ними всіма. Раптом Пако торгнув його за лікоть.

— Глянь, Авіадора!

Назустріч їм плив розкішний сірий двомісний автомобіль, який вела розмальована й напудрена жінка, одягнена в сукню з низьким викотом. Її повні округлі руки красиво лежали на кермі. Коло неї сидів маленький чорний служка, обличчя якого різко виділялося на тлі білої уніформи.

Проїжджаючи повз них, жінка кивнула їм по-дружньому, і чоловіки фамільярно помахали їй руками.

— З цією минулого року сталося те ж саме, що й з удовою, про яку я розповідав, — не обертаючись, єхидно кинув Венено.

— Як? Як? — в один голос вигукнули друзі. Але Венено вже каявся, що бовкнув зайве.

— Не знаю, нічого не знаю. Це секрет. Спитайте краще в неї, якщо хочете знати.

— А в твоїй машині вона не їздила?

— Ні. В моїй машині не їздила, але мені відоме все, що діється в Гавані. Будьте певні — того, що знає Венено, ніхто не знає.

Рохеліо хотів вивідати деякі подробиці, але тут Венено раптом показав на чоловіка з кістлявим, безбородим, наче втягненим у плечі обличчям та величезним горбом на спині, який весело чимчикував по тротуару. На ньому були смугасті штани, стара фланелева сорочка-американка і хвацько збите на потилицю сомбреро.

— Ріголетто! — гукнув Пако.

Венено зареготав.

Горбань озирнувся, кумедно вклонився і почвалав собі далі з непохитною гідністю Діогена. Пако попросив зупинити машину і покликав його.

— Хочеш під'їхати?

— Ні, дякую. Так я можу розбеститись.

— Тоді давай вип'ємо.

— П'яниці! Невже ви думаєте, що всі вражені вашими пороками? Я чекаю поважну людину, з якою веду справи.

Умовити його не вдалось. Упертий блазень хотів поблукати цього вечора на самоті. Отож його й залишили на тротуарі наодинці з його філософськими думками. Тільки Рохеліо, вагаючись, шепнув йому:

— Якщо будеш на Віртудес і зустрінеш Тересу, не кажи, що бачив мене.

Ріголетто образився.

— Тересу? Хіба я знаю, хто така Тереса! Може, ти колись рекомендував мене цій сеньйорі?

— Ні,— швидко відповів Рохеліо, — але ти такий нахабний, що можеш сам відрекомендуватись, тому я і попереджаю тебе.

Ріголетто притис два пальці до губ.

— Живи спокійно, пане-добродію. Я мовчатиму, як риба.

Венено крутнув кермо, і машина закривуляла, наче п'яна. Вони вже хильнули у «Віста Алегре», потім знову пили в «Інглатеррі» і «Пласа». Водія частували ялівцевою настойкою і ромом. Назустріч їм летіли автомобілі, повні жінок у світлих сукнях і з прозорими шалями на плечах. Рохеліо і Пако кидали на них палкі погляди, підштовхували ліктями один одного, говорили непристойності. Рохеліо з гіркотою думав, як би він жив, коли б мав гроші. У нього боліла голова, нудило від безперервної пиятики.

Друзі раптом занудьгували — їм набридла ця одноманітна прогулянка, усміхнені й привабливі жінки. Коли вони вже, мабуть, удесяте виїхали на майдан Масео, Пако гукнув до Венено:

— Годі, Луїсе! Море, статуя на коні і оце збіговисько дурнів — пропади воно все пропадом!.. Вези нас краще до якогось бару.

Слухняний водій повернув праворуч на Беласкоаін, потім ліворуч на Лагунас і почав петляти в лабіринті вузьких, погано вимощених вуличок, де перехожі чудом зберігали рівновагу. Загубившись у цих бічних вуличках, далеких від їхньої звичайної дороги, Пако й Рохеліо раз у раз заглядали до поганеньких кафе й пивничок на околиці. Нова обстанова дивувала й тішила їх. Нарешті й це набридло. Пако позіхнув і звелів:

— До Сентралю, Луїсе! Хай їй чорт, цій дурній Гавані!

Їхали мовчки. Рохеліо мучився од випитого, а Пако, як завжди, нервував перед зустріччю із