Алессандро Барікко - Шовк

ти будеш моїм, назавжди, якщо ти мені не віриш, розплющ очі, мій коханий пане, і подивись на мене, це я, хто зможе коли-небудь забути цю мить, що триває зараз, і це моє тіло вже без шовків, твої руки торкаються його, твої очі на нього дивляться, – читала вона, нахилившись до лампи, світло падало на сторінки листа і проникало крізь її прозоре вбрання, – твої пальці в моїм лоні, твій язик на моїх вустах, ти сягаєш рукою під мене, охоплюєш мої стегна, підіймаєш мене, даєш мені зісковзнути на твій член, тихо, хто зможе забути це, ти рухаєшся всередині мене обережно, твої руки на моєму обличчі, твої пальці в моєму роті, насолода в твоїх очах, твій голос, ти рухаєшся обережно, але сильно, так, що робиш мені боляче, моє задоволення, мій голос. – Ерве слухав, якоїсь миті повернув голову, щоб поглянути на неї, глянув, хотів опустити очі, але не зміг. – Моє тіло на твоєму, твоя спина підтримує мене, твої руки не відпускають мене, твої поштовхи у мене всередині, це солодка жорстокість, я бачу, як твої очі шукають мої, вони бажають знати, до якої межі можна завдавати мені болю, межа там, де ти схочеш, мій коханий пане, без кінця, це не скінчиться, ти це розумієш? Ніхто не зможе відіслати в забуття цю мить, що зараз триває, навіки ти будеш кричати, відкидаючи голову назад, навіки я заплющу очі, щоб струсити сльози з моїх вій, мій голос у твоєму, твоя лють триматиме мене, вже нема часу, щоб утекти, та сил, щоб опиратися, ця мить мала відбутися, й ось вона настала, вір мені, мій коханий пане, ця мить буде, з цього моменту – назавжди, буде, до самого кінця, – вимовила мадам Бланш ледь чутно і замовкла.

На тому аркуші, який вона тримала, більше не було жодного знаку. Та коли вона перевернула аркуш, щоб відкласти його, побачила ще кілька рядків, красиво розташованих посеред чистої сторінки. Вона поглянула на Ерве Жонкура. Очі його пильно дивились на неї, і вона помітила, що ці очі дуже гарні. Потім знову почала читати:

– Ми більше не побачимося, мій пане. Хоч що там судилося нам, ми це зробили, і ви це знаєте. Вірте мені: ми це зробили назавжди. Зберігайте ваше життя вдалині від мене. І не вагайтеся жодної миті, якщо це зарадить вашому щастю, позабути ту жінку, котра зараз каже вам: «Прощавайте».

Вона ще хвилину дивилась на той аркуш, потім поклала до інших, поряд із собою, на столик зі світлого дерева. Ерве Жонкур не ворухнувся. Тільки схилив голову та відвів погляд. Здавалось, ніби його, незворушного, цікавить складка брюк, ледь помітна, але бездоганна, на правій нозі, від стегна до коліна.

Мадам Бланш підвелася, схилилася над лампою та загасила її. Тепер у кімнаті залишилось тільки світло, що проникало крізь вікно з вітальні. Японка підійшла до Ерве Жонкура, зняла з пальця каблучку з крихітних синіх квіток і поклала поруч із ним. Потім перетнула кімнату, відчинила маленькі, вкриті візерунками дверцята, майже непомітні у стіні, і зникла, не зачинивши їх за собою.

Ерве Жонкур іще довго сидів у тому непевному світлі, крутив між пальцями каблучку з крихітних синіх квіток. Із вітальні лунали втомлені звуки піаніно; їхній ритм ніби розтоплював хвилини, і Ерве втратив відчуття часу.

Нарешті він встав, підійшов до столика зі світлого дерева, взяв сім аркушів рисового паперу. Перетнув кімнату, пройшов, не обертаючись, повз маленькі напівпрочинені дверцята і покинув той дім.

60

Минали роки; Ерве Жонкур обрав для себе легке та спокійне життя людини, у якої немає потреб. Він проводив свої дні у помірній стриманості: жодних емоцій.

Мешканці Лавільдьйо почали знову поважати його, бо вони сприйняли його поведінку як ідеальний взірець того, як треба жити на світі. Казали, що він знову став таким, як у молоді літа, до Японії.

У них із дружиною Елен склалася звичка щороку влаштовувати маленьку подорож. Вони побували в Неаполі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Лондоні. Одного року вони доїхали аж до Праги, де все здавалося театральною виставою. Вони подорожували, не встановлюючи ніяких термінів, нічого не плануючи заздалегідь. Усе, що вони бачили, їх дивувало – навіть, несвідомо, їхнє щастя. Коли вони відчували, що прагнуть тиші, поверталися до Лавільдьйо.

Якби хто-небудь спитав Ерве Жонкура, він відповів би, що вони житимуть так вічно. Йому була властива непереможна впевненість людини, що посідає у світі належне місце. Час від часу, у вітряні дні, він йшов погуляти до парку, доходив до озера і там упродовж кількох годин сидів на березі, спостерігаючи, як поверхня води вкривається брижами, як утворюються химерні фігури і розсіюють навкруги сліпучі блискітки. Вітер дув в одному напрямку; але на цьому водному дзеркалі здавалося, що їх тисячі, що вони віють з усіх боків. Видовище. Легке та незбагненне.

Час від часу, у вітряні дні, Ерве Жонкур йшов погуляти до парку, доходив до озера і там протягом кількох годин сидів на березі, спостерігаючи це, тому що йому здавалось, ніби на воді хтось накреслив те легке й незбагненне видовище, яким було його життя.

61

Шістнадцятого червня 1871 року в задній кімнаті кав’ярні «Верден», незадовго до полудня, «однорукий» зробив приголомшливий удар від чотирьох бортів. Бальдаб’ю застиг, схилившись над столом: одна рука за спиною, друга стискає кий; він не вірив власним очам.