Мирослава Горностаєва - Син сонця

У вухах переможця блищали великі сережки, схожі на сонечка, а поверх лат було випущено золотий оберіг у вигляді черепашачого панцира. Для співпадіння це було забагато. Воїн тим часом зняв шолом і витер спітніле чоло. Кунті вп'ялася в нього поглядом, з жахом пізнаючи в лиці юнака власні риси. Вона згадала побрехеньку, ніби в храмі Індри вчився нешлюбний син її чоловіка, дуже схожий на Арджуну. Але ж Арджуна нічим не нагадував батька. Він був її, Кунті, відбитком, наскільки чоловік міг бути схожим на жінку. Воїн з прикрасами, за винятком синіх очей та білявого чуба, здавався двійником Арджуни, трошки старшим, трошки досвідченішим. Та в синіх очах юнака палала та сама шалена гордість, що і в очах Пхальгуни — родова гордість Ядавів..

" Сунда й Упасунда… Брати — вороги…»

Світ поплив перед очима Кунтідеві. Відура ледве встиг підхопити зомлілу жінку. Він гукнув до Дрони:

— О, двічінароджений, спиніть поєдинок! Не можна на змаганнях зводити якісь старі рахунки! Їхні сагайдаки повні бойових стріл, і може пролитися кров!

Дрона позирнув на брата своєї дружини, брагмана Кріпу. Старий брагман підвівся зі свого місця. Галас затих — Кріпа бо був великим знавцем шастр і звичаїв.

— Ось молодший син княгині Кунті та князя Панду з роду Куру, — звернувся він до Радгеї, -

а ти, о воїне, чому не розповіси про батька та матір, та про те, чи князівського ти роду?

Радгею наче хльоснули по обличчю. Він зрозумів, що брагмани не допустять поєдинку. А він-то думав, що здолав привиди минулого, коли ім'я неньки Радги кидали йому в лице як плювок.

— Вріша… — прошепотіла Кунтідеві, яку служниці старанно обмахували віялами, — Вріша…

" Грізне, прекрасне, таке рідне обличчя… Крикнути нині на весь голос — це мій син! Мій, і самого Бога Сонця! Та ніхто не повірить в таємний шлюб з Вікартаною, а ворогам моїм додасться проти мене зброї… Вріша, синочок, я знову пускаю тебе на воду… На воду життя, котра страшніша за води Ґанґи. Може той, перший раз, ти мені і пробачиш, але другий не пробачиш ніколи! Ти дивишся на сонце, синку, і вуста твої здригаються, як від болю… Це теж від мене, всі страждання твої від мене, пробач, дитя моє, я не можу зізнатись… Не можу!»

Тим часом, Дурьйодгана відповів замість друга, карбуючи кожне слово:

— Поштивий Кріпачар'я, шастри говорять, що князем можна народитись, можна заслужити це звання подвигами, або зватись так, очолюючи військо. Отже, родовід тут ні до чого. Я обіцяв кшатрію Карні винагороду за участь у змаганнях. Він попрохав двобою з найкращим лучником роду Куру. Але, чи Арджуна Пхальгуна не хоче битися з простим воїном, а чи його наставники мають забагато гордости — словом я не можу виконати те, що обіцяв. Передбачаючи подібне, я поговорив з моїм батьком і нині, зі згоди Великого Князя Дгрітараштри, я дарую кшатрію Карні землі Ангу та титул раджі! Обряд помазання буде виконано зараз же!

На галереях коїлося щось неймовірне:

— Люди, чи чули, ким став син Адгіратги?!

— Оце так щастя!

— Двадцять років тому тітка Радга виловила з Ґанґи золотий зливок!

— Стривайте, він на них і глянути не схоче, як отримає князівство!

— Припни, Ґавальгано, свій поганий язик! — обурений жіночий голос, — мій син не зречеться ні мене, ні Адгіратги! Краще дивись, аби тебе не вигнали з хати кровні діти!

— Пропустіть матір, хай подивиться на сина!

— А де той Адгіратга?

— Онде, за спиною у князя Дгрітараштри!

— Люди, та він плаче!

— А ти б не плакав?

— Мої діти в князі не виб'ються!

— Звісно, вони у тебе і віжки не вміють тримати як слід, не говорячи вже про лук! Кунті різко підхопилась, відштовхнувши служницю. З галереї до наметів

спускалася вродлива ще жінка десь її літ, одягнена в простеньке сарі.

— Ми сміялися з Радги, а вона і справді виховала князя! — вигукнули зверху.

- Іди, ненько, дивись, як вшановують Васушену!

Наче блискавка спалахнула в мозку Кунтідеві. Княгиня пізнала матір новоспеченого князя. Це була та сама дружина сути, якій вона колись ткнула заклятий браслет.

А хлоп'ятко на її руках — то був Вріша! Нікуди не втекти від долі…

" Що ж зробила ти, матусю, з своїми синами, — наче в яві почула Кунті уривок з жалісної пісеньки, що її полюбляли співати служниці, - мали бути ми братами, стали ворогами…»

Княгиня зомліла знову. А галас не вщухав.

— Слава Васушені! Хай живе Карнараджа!

Карна-Васушена стояв на підвищенні, обвішаний гірляндами квітів і усміхався сонцю. Винагорода і справді була князівською. Він не чекав, та що там, не міг і думати, що Дурьйодгана наважиться на подібне. " Життя за нього віддати — і то мало,» — подумав, а вголос спитав потиху:

— Що я можу зробити для вас, княжичу?

— Для тебе, — вкрадливо виправив Дурьйодгана.

— Для тебе, Дурьйодгано. Як віддячити?

— Я бажаю, — відповів син Дгрітараштри, — лише твоєї вічної дружби!

— Присягаю тризубом Шіви, — урочисто мовив Карна, — що буду твоїм другом довіку, і тільки моя смерть розділить нас!

Дурьйодгана усміхнувся. Він добре знав, що Карна не порушить слова, навіть якщо йому до горла приставлять оголений меч.

Карна, князь Ангу, поволі спустився зі свого помосту, бо побачив біля бар'єру двох розхвильованих людей — батька та матір. Вони тулились до огорожі, не насмілюючись підійти поближче.

Юнак взяв їх за руки і вивів на середину арени. На очах у всього Гастінапуру він схилився до батькових ніг в шанобливому уклоні, випростався, зняв з себе гірлянду і вдягнув неньці на шию.

Сута не міг стримати сліз. Радга не заплакала навіть тоді, коли молодий