Іван Петрович Котляревський - Енеїда

за кінець;

Коли Юнона скрізь літає,

Всіх на Енея навертає

Весільний збить з його вінець, —

Гуде в Латії дзвін віщовий

І гасло всім к війні дає,

Щоб всяк латинець був готовий

К війні, в яку їх злость веде.

Там крик, тут галас, там клепало,

Тісниться люд, і все тріщало.

Війна в кровавих ризах тут;

За нею рани, смерть, увіччя,

Безбожность і безчоловіччя

Хвіст мантії її несуть.

Була в Латії синагога,

Збудована за давніх літ

Для Януса, сердита бога,

Которий дивних був приміт:

Він мав на голові дві тварі,

Чи гарнії були, чи харі,

Об тім Вергілій сам мовчить;

Но в мирне врем'я запирався,

Коли ж із храма показався,

Якраз війна і закипить.

По дзвону вся латинь сунула,

До храма з криком всі неслись,

І навстяж двері одімкнула,

І Янус вибіг, як харциз.

Воєнна буря закрутила,

Латинське серце замутила,

Завзятость всякого бере;

«Війни, війни!» — кричать, бажають,

Пекельним пламенем палають

І молодеє, і старе.

Латинці військо хоть зібрали,

Та треба ж війську должносних,

Які б на щотах класти знали,

Які письменнійші із них.

Уже ж се мусить всякий знати,

Що військо треба харчовати

І воїн без вина — хом'як.

Без битой голої копійки,

Без сей прелесниці-злодійки

Не можна воювать ніяк.

Були златії дні Астреї,

І славний був тогді народ;

Міняйлів брали в казначеї,

А фіглярі писали щот,

К роздачі порції — обтекар;

Картьожник — хлібний добрий пекар,

Гевальдигером — був шинкар,

Вожатими — сліпці, каліки,

Ораторами — недоріки,

Шпигоном — з церкви паламар.

Всього не можна описати,

В Латії що тогді було,

Уже зволялися читати,

Що в голові у них гуло.

К війні хватались, поспішались,

І сами о світі не знались,

І все робили назворот;

Що строїть треба, те ламали,

Що треба кинуть, те ховали,

Що класть в кишеню, клали в рот.

Нехай турбуються латинці,

Готовляться против троян,

Нехай видумують гостинці

Енею нашому в із'ян.

Загляньмо, Турн що коверзує,

Троянцям рать яку готує,

Бо Турн і сам дзіндзівер-зух!

Коли чи п'є — не проливає,

Коли чи б'є — то вже влучає,

Йому людей давить, як мух!

Та й видно, що не був в зневазі,

Бо всі сусідні корольки

По просьбі, мовби по приказі,

Позапаляючи люльки,

Пішли в поход з своїм народом,

З начинням, потрухом і плодом,

Щоб Турнові допомагать:

Не дать Енеєві женитись,

Не дать в Латії поселитись,

К чортам енейців всіх послать.

Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить.

Не галич чорна поле вкрила,

Не буйний вітер се шумить:

Се військо йде всіма шляхами,

Се ратне брязкотить збруями,

В Ардею-город поспіша.

Стовп пороху під небо в'ється,

Сама земля, здається, гнеться;

Енею! Де тепер душа?

Мезентій наперед тірренський

Пред страшним воїнством гряде, —

Було, полковник так Лубенський

Колись к Полтаві полк веде,

Під земляні полтавські вали

(Де шведи голови поклали),

Полтаву-матушку спасать;

Пропали шведи тут, прочвари,

Пропав і вал — а булевари

Досталось нам тепер топтать.

За сим на бендюгах плететься

Байстрюк Авентій-попадич,

З своєю челяддю ведеться,

Як з блюдолизами панич.

Знакомого він пана внучок,

Добродій песиків і сучок

І лошаків мінять охоч.

Авентій був розбійник з пупку,

Всіх тормошив, валяв на купку,

Дивився бісом, гадом, сторч.

Тут військо кіннеє валилось

І дуже руччеє було;

Отаман звався Покотиллос,

А асаул Караспуло.

Се гречеськії проскіноси,

Із Біломор'я все пендоси,

З Мореа, Дельга, Кефалос;

Везли з собою лагомини,

Оливу, мило, риж, маслини,

І капама, кебаб калос.

Цекул, пренестський коваленко,

В Латію з військом также пхавсь,

Так Сагайдачний з Дорошенком

Козацьким військом величавсь.

Один з бунчуком перед раттю,

Позаду другий п'яну браттю

Донським нагаєм підганяв.

Рядочком їхали гарненько,

З люльок тютюн тягли смачненько,

А хто на конику куняв.

За сими плентавсь розбишака,

Нептунів син, сподар Мезап,

До бою був самий собака

І лобом бився, так, мов цап.

Боєць, ярун і задирака,

Стрілець, кулачник і рубака,

І дужий був з його хлопак;

В виски, було, кому як впнеться,

Той насухо не оддереться;

Такий ляхам був Желізняк.

Другим шляхом, з другого боку,

Агамемноненко Галес

Летить, мов поспіша до сроку

Або к воді гарячий пес;

Веде орду велику, многу

Рутульцеві на підпомогу;

Тут люд був разних язиків:

Були аврунці, сидицяне,

Калесці і ситикуляне

І всяких-разних козаків.

За сими панськая дитина,

Тезейович пан Іполит, —

Надута, горда, зла личина,

З великим воїнством валить.

Се був панич хороший, повний,

Чорнявий, красний, сладкомовний,

Що й мачуху був підкусив.

'Він не давав нікому спуску,

Одних богинь мав на закуску,

Брав часто там, де не просив.

Не можна, далебі, злічити,

Які народи тут плелись,

І на папір сей положити,

Як, з ким, коли, відкіль взялись.

Вергілій, бач, не нам був рівня,

А видно, що начухав тім'я,

Поки дрібненько описав.

Були рутульці і сіканці,

Аргавці, лабики, сакранці,

Були такі, що враг їх зна.

Тут ще наїзниця скакала

І військо немале вела,

Собою всіх людей лякала

І все, мов помелом, мела;

Ся звалась діва-цар Камілла,

До пупа жінка, там — кобила,

Кобилячу всю мала стать:

Чотири ноги, хвіст з прикладом,

Хвостом моргала, била задом,

Могла і говорить, і ржать.

Коли чував хто о Полкані,

То це була його сестра:

Найбільш блукали по Кубані,

А рід їх вийшов з-за Дністра.

Камілла — страшна войовниця,

І знахурка, і чарівниця,

І скора на бігу була;

Чрез гори і річки плигала,

Із лука мітко в ціль стріляла,

Багацько крові пролила.

Така-то збірниця валилась,

Енея щоб побити в пух;

Уже Юнона де озлилась,

То там запри кріпкенько дух.

Жаль, жаль Енея-неборака,

Коли його на міль, як рака,

Зевес допустить посадить.

Чи він ввильне од сей напасті,

Побачимо те в п'ятой часті,

Коли удасться змайстерить.

Частина п'ята

Біда не по дерев'ях ходить,

І хто ж її не скуштовав?

Біда біду, говорять, родить,

Біда для нас — судьби устав!

Еней в біді, як птичка в клітці;

Запутався, мов рибка в сітці;

Терявся в думах молодець.

Ввесь світ, здавалось, зговорився,

Ввесь мир на його напустився,

Щоб розорить його вкінець.

Еней ту бачив страшну тучу,

Що на його війна несла;

В ній бачив гибель неминучу

І мучивсь страшно, без числа.

Як хвиля хвилю проганяла,

Так думка думку пошибала;

К