Іван Петрович Котляревський - Енеїда

олімлським руки протягав,

Надеждою хоть підкреплявся,

Но переміни він боявся,

І дух його ізнемогав.

Ні ніч його не вгамовала,

Він о війні все сумовав;

І вся коли ватага спала,

То він по берегу гуляв,

Хоть з горя сильно ізнемігся;

Мов простий, на піску улігся,

Та думка спати не дала.

Скажіть, тогді чи дуже спиться,

Як доля против нас яриться

І як для нас фортуна зла?

О сон! З тобою забуваєм

Все горе і свою напасть;

Чрез тебе сили набираєм,

Без тебе ж мусили б пропасть.

Ти ослабівших укріпляєш,

В тюрмі невинних утішаєш,

Злодіїв снищами страшиш;

Влюблених ти докупи зводиш,

Злі замисли к добру приводиш,

Пропав — од кого ти біжиш.

Енея мислі турбовали,

Но сон таки своє бере;

Тілесні сили в кім охляли,

В тім дух не швидко, та замре.

Еней заснув і бачить снище:

Пред ним стоїть старий дідище,

Обшитий весь очеретом;

Він був собі ковтуноватий,

Сідий, в космах і пелехатий,

Зігнувсь, підпершися ціпком.

«Венерин сину! Не жахайся, —

Дід очеретяний сказав, —

І в смуток дуже не вдавайся,

Ти гіршії біди видав;

Війни кривавой не страшися,

А на олімпських положися,

Вони все злеє оддалять.

А що мої слова до діла,

Лежить свиня під дубом біла

І тридцять білих поросят.

На тім-то берлозі свиноти

Іул построїть Альбу-град,

Як тридесять промчаться годи.

З Юноною як зробить лад.

Однаково ж сам не плошайся,

З аркадянами побратайся,

Вони латинцям вороги:

Троянців з ними як з'єднаєш,

Тогді і Турна осідлаєш,

Все військо виб'єш до ноги.

Вставай, Енею! Годі спати,

Вставай і богу помолись,

Мене ти мусиш такжє знати:

Я Тібр старий! — ось придивись.

Я тут водою управляю,

Тобі я вірно помагаю,

Я не прочвара, не упир,

Тут будеть град над городами,

Поставлено так між богами…»

Сказавши се, дід в воду — нир.

Еней пробуркався, схопився

І духом моторнійший став;

Водою тібрською умився,

Богам молитви прочитав.

Велів два човни знаряджати,

І сухарями запасати,

І воїнів туди саджать.

Як млость пішла по всьому тілу:

Свиню уздрів під дубом білу

І тридцять білих поросят.

Звелів їх зараз поколоти

І дать Юноні на обід,

Щоб сею жертвою свиноти

Себе ізбавити од бід.

Потім в човни метнувсь хутенько,

Поплив по Тібру вниз гарненько

К Евандру помочі просить;

Ліси, вода, піски зумились,

Які се два човни пустились

З одвагою по Тібру плить.

Чи довго плив Еней, — не знаю,

А до Евандра він доплив;

Евандр, по давньому звичаю,

Тогді для празника курив,

З аркадянами веселився,

Над варенухою трудився,

І хміль в їх головах бродив:

І тілько що човни уздріли,

То всі злякалися без міри,

Один к троянцям підступив.

«Чи по неволі, чи по волі? —

Кричить аркадський їм горлань. —

Родились в небі чи — чи долі?

Чи мир нам везете, чи брань?»

«Троянець я, Еней одважний,

Латинців ворог я присяжний! —

Еней так з човна закричав. —

Іду к Евандру погостити,

На перепутті одпочити,

Евандр цар добрий, я чував».

Евандра син, Паллант вродливий,

К Енею зараз підступив;

Оддав поклон дружелюбивий,

До батька в гості попросив.

Еней з Паллантом обнімався

І в його приязнь заставлявся.

Потім до лісу почвалав,

Де гардовав Евандр з попами,

Зо старшиною і панами.

Еней Евандрові сказав:

«Хоть ти і грек, та цар правдивий,

Тобі латинці вороги;

Я твій товариш буду щирий,

Латинці і мені враги.

Тепер тебе я суплікую

Мою уважить долю злую

І постояти за троян.

Я кошовий Еней-троянець,

Скитаюсь по миру, мов ланець,

По всім товчуся берегам.

Прийшов до тебе на одвагу,

Не думавши, як приймеш ти:

Чи буду пити мед, чи брагу?

Чи будем ми собі брати?

Скажи, і руку на — в завдаток,

Котора, бач, не трусить схваток

І самих злійших нам врагів.

Я маю храбрую дружину,

Терпівших гіркую годину

Од злих людей і од богів.

Мені найбільше доїдає

Рутульський Турн, собачий син;

І лиш гляди, то і влучає,

Щоб згамкати мене, як блин.

Так лучче в сажівці втоплюся

І лучче очкуром, вдавлюся,

Ніж Турнові я покорюсь.

Фортуна не в його кишені;

Турн побува у мене в жмені!

Дай поміч! — я з ним потягнусь».

Евандр мовчав і прислухався,

Слова Енеєві ковтав:

То ус крутив, то осміхався.

Енеєві одвіт сей дав:

«Еней Анхізович, сідайте,

Турбації не заживайте,

Бог милостив для грішних всіх;

Дамо вам війська в підпомогу.

І провіанту на дорогу,

І грошеняток з якийсь міх.

Не поцурайтесь хліба-солі,

Борщу скоштуйте, галушок;

Годуйтесь, кушайте доволі,

А там з труда до подушок.

А завтра, як начне світати,

Готово військо виступати,

Куди ви скажете, в поход;

За мной не буде остановки;

Я з вами не роблю умовки,

Люблю я дуже ваш народ».

Готова страва вся стояла,

Спішили всі за стіл сідать;

Хоть деяка позастивала,

Що мусили підогрівать.

Просілне з ушками, з грінками

І юшка з хляками, з кишками,

Телячий лизень тут лежав;

Ягни і до софорку кури,

Печені разної три гури,

Багацько ласих тож потрав.

Де їсться смачно, там і п'ється,

Од земляків я так чував;

На ласеє куток найдеться,

Еней з своїми не дрімав.

І, правда, гості доказали,

Що жить вони на світі знали:

Пили за жизнь — за упокой;

Пили здоров'я батька з сином,

І голь-голь-голь, мов клин за клином,

Кричать заставив на розстрой.

Троянці п'яні розбрехались

І чванилися без пуття,

З аркадянками женихались,

Хто так, а хто і не шутя.

Евандр точив гостям розкази,

Хвалив Іраклові прокази,

Як злого Кака він убив;

Якії Как робив розбої,

І що для радості такої

Евандр і празник учредив.

Всі к ночі так перепилися,

Держались ледве на ногах;

І на ніч в город поплелися.

Які іти були в силах.

Еней в керею замотався,

На задвірку хропти уклався,

Евандр же в хату рачки ліз;

І там, під прилавком зігнувшись

І цупко в бурку завернувшись,

Захріп старий во весь свій ніс.

Як ніч покрила пеленою

Тверезих, п'яних-всіх людей,

Як хріп Еней од перепою,

Забувши о біді своєй,

Венера без спідниці, боса,

В халатику, простоволоса,

К Вулкану підтюпцем ішла;

Вона тайком к Вулкану кралась,

Неначе з ним і не вінчалась,

Мов жінкой не його була.

А все то хитрость єсть жіноча,

Новинкою щоб підмануть;

Хоть гарна як, а все охоча

Іще гарнійшою