Павло Вежинов - Сліди залишаються

усе було розкидане, на підлозі валялися нитки, клаптики матерії, паперові викройки, коточки. Перед великим настінним дзеркалом стояла висока елегантна жінка з пофарбованим білявим волоссям, а мати його, з кравецьким метром в руках, знімала мірку. Чарлі зупинився біля дверей і винувато став чекати.

— Ах, це ти! — сказала мати, і Чарлі не відчув в її голосі нічого прикрого і сердитого. — Саме вчасно — піди вимий посуд!

Чарлі нахмурився. Як усі сироти, він любив свою матір ніжною і відданою любов’ю, з радістю допомагав їй у хатній роботі, але завжди сердився, коли вона йому наказувала щось робити в присутності сторонніх людей. Зрештою, він хлопчик, і йому не дуже приємно, коли люди знатимуть, що він миє посуд, мов якась бабуся.

— Зараз! — коротко сказав Чарлі і зібрався вийти.

Зненацька він глянув у дзеркало і остовпів на місці: він побачив худе, старанно підфарбоване, примхливе обличчя пані Тороманової. Глянь, яке диво — про вовка помовка, а він у хату шусть! Подолавши хвилювання, Чарлі вийшов з кімнати, але залишив двері напіввідчиненими. Цікавість гризла його, йому здавалося, що якесь випадкове слово Тороманової підкаже йому щось цікаве, наштовхне на важливий слід.

Вийшовши в кухню, Чарлі швидко намочив у теплій воді посуд, роззувся і тихо, навшпиньках, вийшов у невеликий напівтемний коридорчик. З кімнати зовсім виразно чулися два жіночі голоси, і він, затамувавши подих, став прислухатися. Тепер це не здавалося йому підлим чи непристойним — велика мета, яку поставили перед собою хлопчики, виправдувала все.

Фасони ваші, пані Тороманова, скромні, — говорила тихим голосом швачка. — Але в мене є кілька нових елегантних фасонів, які просто вас прикрасять.

Ні, не треба! — відповіла якось різко Тороманова. — Ви мене не розумієте! Я не хочу гарних модних плать… Я хочу просто два звичайних і скромних домашніх плаття! І ніякої впадаючої в очі елегантності! Це ви обов’язково повинні запам’ятати…

— Шкода! — сказала швачка. — Для вашої фігури чудово підійшов би ось цей фасон! Бачите, яка гарна талія, декольте не глибоке, але зате широке і відкриває плечі!

— Ні, ні! — майже роздратовано вигукнула Тороманова. — Ніяких декольте! Ні в якому разі!

Гаразд пані Тороманова, але ви добре збереглися, це вам підійде!

Комплімент, очевидно, був приємний жінці, бо вона додала значно лагідніше:

— Так, так, це вірно, але ви самі бачите, які часи! Через якесь там декольте вас відразу буржуйкою зроблять! Краще одягатися скромніше.

Настало коротке мовчання.

— Це не зовсім так, — сказала швачка, і в її голосі почулася нотка незадоволення. — Люди відчувають себе вільно, кожний одягає, що хоче…

— От і я хочу скромні плаття! — якйсь гордовито кинула Тороманова. — Для мене так краще…

— А з парусини?

— З неї ви мені пошиєте спортивний халатик… Знаєте, такий звичайний халат, щоб застібався спереду цілою низкою ґудзиків! Це все!

— Тут чимало роботи! — промовила стурбовано швачка. — Не встигну за тиждень…

— Як це не встигнете? — заперечила нетерпляче Тороманова. — Велике діло — два простих плаття і один ще простіший халат… — По-моєму, і п’ять днів багато… Повинні обов’язково встигнути! (Вона владно зробила наголос на слові «обов’язково»). Це для мене дуже важливо!

Знову настала коротка пауза.

— Ні, неможливо, — знову неспокійно сказала швачка. — У мене ж є й інніі замовлення, зроблені раніше, ніж ваші, які я повинна виконати…

Інші замовлення відкладіть хоч на кілька днів…

— Не можу, пані Тороманова, — промовила, зітхаючи, швачка! — Досі я не підводила нікого з клієнток зі строком, це не в моїй звичці…

— Якщо так, то попрацюйте напруженіше… Один-два вечори такої роботи допізна і зробите… За це я вам добре заплачу, заплачу вдвічі, більше… Плаття потрібні мені не пізніше, ніж за тиждень…

— Кудись маєте їхати?

— Так, маю їхати! — неохоче відповіла Тороманова. — Плаття повинні бути готові!

Чарлі не встиг почути, що сказала мати. В кімнаті заметушились, почулися легкі кроки, і він миттю шурхнув у кухню. Миття посуду забрало в нього не більше десяти хвилин. Він уже закінчив, коли мати вийшла до нього. Чарлі поглянув на її худе, стомлене обличчя і недбало спитав:

— Пішла вже?

— Пішла, — відповіла мати і ручкою дерев’яної ложки відкрила кришку каструлі. Кухня відразу наповнилась густим приємним запахом печені з цибулею.

— Це не жінка Тороманова? — все так само недбало спитав Чарлі.

Мати сіла на дерев’яний тапчан і опустила худі, стомлені руки.

— Вона…

— Раніше я не бачив її у тебе.

— Вона вперше прийшла, — сказала мати задумливо і додала, наче сама до себе: — Як змінилися часи! Хіба Тороманова раніше прийшла б до мене? Вона пішла б до мадам Дуранті! Я бачила її дуже часто, коли там працювала! — Мати помовчала трохи з широко відкритими замисленими очима, потім додала, зітхнувши: — Боже, як вона морочила нам голови! І яка скупа була!

— Скупа? — подивився здивовано Чарлі.
Раптом у голові матері промайнула та ж сама думка, що і в Чарлі.

— Просто не віриться! — простодушно вигукнула вона. — Коли вона мала багато грошей,торгувалася за кожен лев, а тепер за ситцьове плаття пропонує мені вдвічі.

Коли через деякий час вони сіли їсти, Чарлі спробував відновити розмову, але, переконавшись, що нічого нового не взнає, замовк і, стривожений, замислився. «Чому Тороманова поспішає так з платтями? Чи не збирається втекти куди-небудь?» Ця думка так його занепокоїла, що він похапцем попоїв, невиразно пробурмотів, що має справу, і вийшов.

День був чудовий. Яскраво світило сонце, проте не було жарко, бо час від часу від гори віяв свіжий, холодний вітерець. Чарлі подався до Пешо, та раптом згадав, що зараз товариш має бути в скверику, — сьогодні його черга вартувати.

У скверику теж було тихо. Два-три дідусі Дрімали в негустому затінку каштанів, трохи далі групка сільських хлопців, певно, з якогось Самодіяльного колективу, тихенько співала протяжну народну пісню. Одначе Пешо в скверику не було. «Може, пішов услід за Торомановим, — подумав Чарлі невдоволено. — Втрачаємо дні на безглузде стеження, а він тим часом розносить перед нашими очима повні сумки, і дивись, одного дня зовсім зникне…»

Він сердито всунув руки в кишені, трохи подумав, далі рішуче попрямував до Веселина. Чарлі ходив до нього завжди з охотою. Не тільки тому, що у них приємно і чисто, але й тому, що мати Веселина була така привітна і весела, і всі діти любили її. Вона була струнка, дуже молода на вигляд, і своєю вдачею скидалась на хлопця, що подобалося дітям.

І цього разу вона зустріла його весело, ще з порога розкуйовдила йому волосся і удавано сердито погрозила:

— Ось зараз висповідаю тебе, жучок!

— Веселин дома? — спробував вислизнути Чарлі.

— Спершу ти скажи мені, скільки ви морозива