Павло Вежинов - Сліди залишаються

Роман «Сліди залишаються», присвячений молоді, має велике виховне значення. Він прищеплює дітям чесність, почуття дружби, свідомість, патріотизм, пильність, витримку, наполегливість та сміливість. Роман належить до серії книжок пригодницької літератури, але в ньому настільки майстерно відображено події, що їх можна вважати цілком можливими.
Головними героями твору є діти — піонери, віком 11–13 років — хлопчики й дівчатка. Під час літніх канікул вони випадково натрапляють на слід зграї диверсантів і з великими пригодами допомагають органам державної безпеки виловити їх.

Павло Вежінов

Сліди залишаються

З неба падає ключ

Як гарно буває у вечірні години, коли сонце зайшло і нічна темрява поволі оповиває землю. Гратися вже пізно, зате саме тоді починаються такі приємні, такі цікаві й одверті розмови, що навіть не помітної, як мине час.

Цього вечора хлопчики, як це бувало часто, зібралися у внутрішньому дворику великого жовтого будинку. Їхнім улюбленим місцем був закуток, де лежала купа старого заліза, що лишилося після ремонту парового опалення. Вони сиділи в мальовничих позах на незручних трубах і тихо розмовляли. Угорі, над отвором в глибокому колодязі між будівлями, вже темніло тепле червневе небо, заливаючи будинки ніжними синюватими сутінками. Де-не-де в будинках почали освітлюватися широкі вікна, але світло їхнє ще здавалося тьмяним, тьмянішим навіть від неба, з його багатими густими відтінками. Було тихо; серед тиші лунали часом легкі шуми — десь принадно бряжчав домашній посуд, тихо гомоніло радіо, на білих завісках, мов на екрані, мигтіли якісь дивні темні постаті, час від часу долинали людські голоси. Все це, разом з надзвичайно приємним бряжчанням на кухнях, надавало цим вечірнім годинам якоїсь особливої чарівності, — хлопчаки глибоко відчували її, хоча й не усвідомлювали цього.

Вони були приблизно одного віку — дванадцяти-тринадцятирічні, — але серед них вирізнявся своїм синім баскетбольним костюмом і високим зростом Пешо. Він здавався найстрункішим і, може, навіть найсильнішим. Очі в нього були темні, блискучі, від тонкої постаті віяло здоров’ям і енергією. Загалом у нього був вигляд спортсмена, завдяки чому усі хлопчаки таємно заздрили йому.

— Таке скажеш! — озвався він невдоволено. — Коли хочеш знати, радянські МІГ’и найшвидкісніші в світі!

— Що швидкі — то швидкі! — охоче погодився Веселин. — Тільки я хочу створити ще швидші.

Хлопчаки посміхнулися добродушно і співчутливо. Справді, Веселин був відомий винахідник, найбільш відомий у школі. Ще кілька років тому він винайшов дзигу, яка крутилася в обидва боки. Але «винайти» такого швидкого літака, що був би швидший від радянського МІГ’а, це вже занадто. Веселин перевірив поглядом, яке враження справили його слова, і знову замислився. Це був низенький, плечистий хлопчик з круглим добродушним обличчям і стриженою головою. Зеленуваті очі його дивилися жваво й розумно.

— Уявіть собі, — почав він знову, — такий літак, — швидкий, як світло! Га, як вам здається?

Хлопці засміялися.

— Ну-у, багато хочеш! — озвався низенький, товстенький і кучерявий Бебо. — Де ти знайдеш для такого літака аеродром?

— А він злітатиме просто вгору!

— Гаразд, а як сідатиме?

— Сідатиме просто вниз! — зареготав жвавий, моторний Чарлі. — Поки кліпнеш очима — долетить до центра землі!

Дружний сміх розлігся в притихлому дворику. Веселин зрозумів, що перебрав міру, і зніяковіло похнюпив свого кирпатого носа.

— Нічого ви не розумієте! — пробурчав він невдоволено. — Все передбачено! Літак злітає повільно, як звичайний, далі швидше, швидше, швидше, а коли має сісти, знов починає летіти повільно!

— А чого ж, так можливо! — погодився Пешо. — А ось я хотів би вигадати якусь… якусь отаку — найнебезпечнішу зброю!

Веселин здивовано глянув на нього.

— Адже я вигадав промені! — сказав він, не поспішаючи.

— Які промені?

— А ті, що збивають літаки…

— Ай справді! — кивнув Пешо. — Але треба ще щось вигадати.

— А я вигадав й інші промені, — сказав серйозно Веселин, поглядаючи на товаришів. — Спрямовую, значить, прожектор в окоп інтервентів… Якщо на тебе натрапить хоч один промінь, одразу ж спалахнеш, як… як миша!

Хлопчаки замовкли, обмірковуючи новий винахід. Щось похмуре промайнуло в їхніх поглядах, обличчя здавалися суворими.

— А як же звуться ті промені? — спитав скептично Пешо.

— Косинус-гамма…

Хлопчаки з повагою подивилися на нього. Цей чортяка умів влучно охрещувати свої винаходи. Але, незважаючи на це, неприємне почуття все ж гнітило їх.

— Не подобається мені твій винахід, — сказав нарешті, зітхаючи, Бебо. — Як це так — спалахнуть, як миші? Зовсім неприємно.

Веселин і сам відчував це.

— Ні, я так… жартома… у мене є й інші промені… Спрямовуєш, значить, прожектор, і як тільки на тебе натрапить промінь, одразу засинаєш! Так можеш спати і двадцять годин, не прокидаючись!

Хлопчаки полегшено зітхнули.

— Цікаво, правда? — підбадьорився Веселин. — Потім просто навантажуєш їх на автомашини, мов мішки…

У цю мить щось дзенькнуло об плити дворика. Хлопчики здивовано обернулися.

— Що це? — озвався Чарлі.

Всі почали роздивлятися навколо. Веселий перший помітив предмет, що впав, — звичайний металевий ключ від потайного, замка, який спокійно лежав на плитах. Пешо підняв його. Напевно, хтось його упустив з горішніх поверхів — що ж інше могла б подумати людина! Хлопчак вийшов на середину дворика, підвів обличчя вгору і уважно оглянув поверхи. Де-не-де виднілися відчинені освітлені вікна, але в жодному з них він не помітив людини, — людського обличчя.

— Еге-геей! — гукнув Пешо.

Поверхи мовчали. Пешо знизав плечима, гукнув ще раз, та відповіді знову не було.

— Цікаво! — обернувся він до хлопчаків. — Упускають свої ключі і Не озиваються…

— Може, не з цього будинку, — припустив Веселин.

— А з якого?

— З якогось сусіднього…

— Дурниці плетеш! — похитав головою Пешо. — Коли б з сусіднього будинку, то він впав би в сусідньому дворику, а не в нашому.

— Може, його хтось кинув…

— Який дурень кидатиме свої ключі крізь вікно!

Пешо мав рацію. Дворик, де вони сиділи, належав до приватного будинку і був відгороджений від двориків сусідніх будинків високими кам’яними мурами. Три будинки утворювали велику літеру П, та все ж бокові огорожі були досить далеко, щоб ключ міг упасти від них.

— А чому ж тоді ніхто не озивається? — спитав Веселин.

На це, зрозуміло, ніхто яе міг відповісти, і хлопчаки, захопившись своїми розмовами, незабаром забули дрібний випадок з ключем. Біс його знає, може, ключ непотрібний, і хтось просто вирішив позбавитися його. Тим часом зовсім стемніло, небо над хлопчаками втратило ясні відтінки. Десь в горішніх поверхах хтось бринькав на піаніно, в іншому місці надривно плакала дитина. Тільки-но хлопчаки вирішили розходитися, як перед ними виросла огрядна чоловіча постать, одягнена в літній білий костюм чоловік.

— Ага! — сказав ласкаво і добродушно чоловік, — граєтесь!

Хлопчаки здивовано подивилися на незнайомого. Він був широкоплечий, огрядний, з полисілою, коротко підстриженою головою, на товстих губах його грала доброзичлива дружня усмішка, яка хтозна-чому здавалася хлопчакам не зовсім щирою.

— Граємось, — відповів обережно Пешо.

— І давно тут граєтесь? — уважно спитав чоловік.

Це запитання вже явно не сподобалося хлопчакам. Вони швидко глянули один на одного, потім Пешо якось насторожено відповів:

— Та не дуже давно, недавно.

— Так, так! — добродушно кивнув чоловік. — Не дуже давно — однак, з годинку минуло, адже так?.

— Минуло! — вже зовсім неохоче відповів Пешо.

— Та-аак! А